Сумщина туристична

«Сім джерел» село Шалигине

Не від’їжджаючи далеко від сосен та міста Глухова можна потрапити подивитися на ще одну пам’ятку природи – унікальне гідрологічне утворення «Сім джерел». Місцеві кажуть, що ця вода не тільки допомагає освіжитися у жаркий день, а і має лікувальні властивості. Пам’ятка природи займає площу до 0,5 гектар. Прилеглі території штучно очищенні від американського клена, який має властивість поглинати майже всю воду з ґрунту.

Сім джерел» знаходяться у селі міського типу Шалигине, що розташувалося на річці Лапузі. Знаходиться поселення за 20 кілометрів від Глухова. З одного боку до села прилягає ландшафтний заказник «Шалигинський

Різдва Богородиці Софронієво-Молченський чоловічий монастир

Різдва Богородиці Софронієво-Молченський чоловічий монастир УПЦ — православний чоловічий монастир в Україні, розташований на горі Чудна в селі Нова Слобода Сумської області. Заснований близько 1630 року, занедбаний у радянські часи, повернутий за незалежності України релігійній громаді й відреставрований у 1999 році.

Точної дати створення монастиря та імена його засновників невідомі. За переказами, перші монахи оселилися на горі Чудна у XI—XIII століттях. В «Історико-статистичному описі Софроніївської пустині» за 1837 рік стверджується, що монастир був започаткований ще за доби хрещення Русі. Також можливо, що його заснували грецькі монахи, які прибули з митрополитом Михайлом. За іншою ж версією, монастир був заснований уже на час приходу на Русь християнства за правління князя Володимира (980–1015 роки).

Існує також версія пізнішого заснування Софроніївської пустині — начебто її створили монахи Києво-Печерської лаври, що залишили Київ через навалу орд монголо-татар, які у 1240 році майже дощенту знищили місто та його святині, як про цю трагедію подано звістку в літописі (цитата подається відповідно до норм сучасної літературної української мови):

І зчинився страх і жах великий, коли не тільки кияни тікали з Києва, але й іноки Феодосієвого монастиря (тобто Києво-Печерської лаври)

В «Описі Софроніївої пустині і скита при ній», виданому у 1910 році, наведено безліч цікавих витягів зі старовинних літописів та документів. В одному з таких уривків мовиться, що два монахи прийшли з Києва до Софроніївської пустині, де знайшли собі печеру, яку перетворили на скит. Але найцікавішим лишається те, що створення цього документу відносять до тієї доби, коли Київ ще не було зруйновано кочівниками. Так чи інакше, але найвірогіднішим видається, що саме монахи Києво-Печерської лаври, рятуючись від загарбників, заснували Софроніївську пустинь. Вони оселилися на Чудній горі, назвавши її так, можливо, через великий ліс та незрівняну красу природи цієї місцини.

Відомо, що за правління литовського князя Олександра-Ольгерда (1345–1377 р.р.) на цьому місці вже був монастир, яким керував архімандрит Філарет. Наприкінці XIV століття пустинь зазнала набігу кочівників-тюрків, що пограбували й вщент зруйнували обитель.

Трьох-Анастасіївська церква

Трьох-Анастасіївська церква — православна церква (УПЦ МП) в місті Глухів. Наразі Трьох-Анастасіївська церква є найбільшим храмом Глухова (шосте із семи чудес Сумщини).

Першу муровану Трьох-Анастасіївську церкву було збудовано на місці погорілого дерев’яного Воскресенського храму, у південно-східному куті загальноміської фортеці в 1717 році. Кошти на будівництво церкви були надані гетьманшою Скоропадською Анастасією Марківною. Храм будувався за зразком Іллінської церкви у Суботові, тому повторював її майже в усіх архітектурних елементах.

У 1784 році церква потерпіла від пожежі. Повністю її відбудували лише у 1816 році. Після цієї реконструкції храм набув нових класицистичних форм.

А згодом через те, що будівля була невеликою, церкву приєднали до Троїцького собору, після чого в Анастасіївському храмі перестали відправляти служби. Проте 1846 року глухівський купець А. Я. Терещенко почав за власні кошти утримувати церкву і служби у ній відновилися.

Пам’ятник мамонту

Пам’ятник мамонтові — оригінальний пам’ятник на честь мамонта (виявлення кістяка доісторичної тварини) в селі Кулішівка Недригайлівського району Сумської області. Перший і тривалий час єдиний у світі пам’ятник мамонтові. З історії пам’ятника

У першій половині XIX століття село належало представникові знатного роду Юрію Головкіну, котрий був попечителем Харківського університету. Його маєток розташовувався неподалік (за 3 км) від Кулішівки, в тодішньому містечку (тепер село) Костянтинові.

Восени 1839 року граф розпочав будівництво ґуральні. Копаючи яму під фундамент, робітники наштовхнулися на величезні кістки і, злякавшись, відразу повідомили про це графа. Рештки невідомих тварин знайшли саме в той період, коли науковці тільки-но починали вивчати доісторичних істот. Юрій Головкін, як освічена й забезпечена для свого часу людина, збагнув, що йшлося про справжню археологічну знахідку. Він одразу повідомив про це свого друга — професора медицини Харківського університету Івана Йосиповича Калиниченка. Видатний вчений-натураліст зацікавився знахідкою і особисто прибув у Кулішівку з експедицією. Розкопки поблизу Кулішівки на березі річки Хусь тривали десять днів поспіль. Повністю закінчити роботу не вдалося. На заваді стали ґрунтові води. Проте археологам пощастило зібрати два повних скелети мамонтів. Знайдені кістяки вивозили з Кулішівки кіньми, однак подальша доля всієї знахідки наразі невідома.

Відтак, на території Україні рештки мамонта були знайдені вперше. Крім скелетів мамонтів, було виявлено багато кісток інших ссавців льодовикового періоду — шерстистого носорога, великорогого оленя, диких коней тощо. Науковці таку велику кількість кісток пояснили тим, що близько 15 тисяч років тому, імовірно, тут була стоянка первісних людей доби пізнього палеоліту. Знайдені тут рештки мамонта ідентифіковані як Mammuthus trogontherii (степовий мамонт), найбільшимого, — дорослий самець цього виду сягав 4,5 м заввишки і до 18 тонн завважки, мав бивні до 5 м завдовжки.

У 1841 році на візначення наукового відкриття було встановлено один з найоригінальніших у світовій історії пам’ятник мамонтові. Автором проекту пам’ятника був сам Іван Калениченко. Кошти на його виливку на одному із заводів Харкова надав власник маєтку Юрій Головкін.

Озеро Журавлине

Гідрологічна пам’ятка природи місцевого значення в Україні. Об’єкт природно-заповідного фонду Сумської області.

Розташована в межах Сумського району, на північний схід від села Стінка.

Утворене у результаті метеоритного удару 18 липня 1740 р. (найбільший кратер від падіння уламка цього метеориту). Від близького розташування до р. Сироватка, кратер наповнився водою, заріс торфом.

На початку ХХ ст. поміщики Золотницькі (с. Залізняк) видобували торф з озера за допомогою торфорізної машини. В центрі висохлого озера машина провалилась, озеро знову затопилось. На базі полишеної машини утворився острів, котрий поріс спочатку трав’янистими, пізніше — деревними рослинами.

У 1980-2020 рр. озеро — популярне місце відпочинку. Навколо хвойний ліс, в озері м’яка йодована вода, поруч — невелика база відпочинку. Сьогодні поросло ряскою, перебуває у запустінні. (Матеріал з Вікіпедії)

Посульські кургани

Посульські кургани — група скіфських курганів на території сучасної Сумської області.

Скіфські кургани зустрічаються на території майже усієї сучасної України. Але велика кількість скіфських пам’яток на Сумщині дала підставу вченим виділити їх в окрему Посульську групу. До неї також входять скіфські пам’ятки середніх течій Псла та Сейму, що концентруються навколо скіфських курганних некрополів біля міста Ромни. Основна кількість курганів знаходиться північніше Ромен. Найбільші групи розкинулись поблиз сіл Пустовійтівка, Великі Будки, Басівка. Від Великих Будок, вгору за течією, вздовж правого берега Сули простягнувся майже безперервний ланцюжок курганів, який закінчується великим курганним некрополем неподалік від Вовківець. Останній великий курганний могильник з цього ланцюга знаходиться поблизу Плавинища і Герасимівки. Курганні групи на південь від Ромен відомі поблизу сіл Чеберяки, Глинськ, Ярмолинці, Сурмачівка, Попівка.

За свідченням археологів, більшість Посульських курганів було споруджено в VI-V століттях до нашої ери.

Круглий двір

Круглий двір — садиба-манеж у місті Тростянець Сумської області. Унікальна пам’ятка архітектури XVIII століття.

Заснований Йосипом, Денисом, Герасимом та Пилипом Надаржинськими у 1749 році. Це найдавніша громадська споруда північно-східної частини України, яка збереглася до нашого часу та не має аналогів в Українській архітектурі середини XVIII ст.

Коли Тростянець перейшов у власність родини Голіциних (перша пол. XIX ст.), круглий двір було облаштовано під цирк та стайні; під стінами містилися триярусні ложі для глядачів. Відомо, що Тростянець у свій час відвідав Георгій Лукомський, який згодом описав свої враження від побаченого у статті «Тростянець», Санкт-Петербургського журналу «Столица и усадьба[ru]» за 1916 рік:

…Дуже цікавий цирк князів Голіциних, так званий «Круглий двір», майже цілком збережений. Ця овальна велика будівля являє собою ніби маленьку фортецю з чотирма вежами на кутах та воротами посередині. У цих вежах жили циркові артисти, а також танцюристки кріпацького балету, що був у князя Голіцина. Уздовж стін були розташовані стайні і місця для глядачів. Бар’єри лож не збереглися, але кімнати, що слугували артистам, залишилися майже в тому ж вигляді — тепер у них живе обслуга маєтку. В дворі містилася циркова арена просто неба — свого роду грецький або римський колізей. На жаль, ніяких пам’яток цих чудових, за усними розповідями, вистав не залишилося. Все це знищено часом.

У першій половині ХХ століття (довоєнні та післявоєнні роки) «Круглий двір» використовувався для житла, потім як склад і тільки вже пізніше йому надали звання унікальної пам’ятки архітектури.

У 1905 році було проведено капітальний ремонт — укріплено стіни контрфорсами, прикріплено флюгер над вхідною аркою круглого двору, відремонтували та перекрили дахи башт тощо. За радянської доби реставраційних робіт пам’ятки вже не проводили, хоча питання це поставало неодноразово, враховуючи й ту подію, що в часи, коли в круглому дворі розміщувалася база райспоживспілки, тут сталася пожежа, яка завдала значних пошкоджень зовнішній та внутрішній частині будівлі.

Гетьманський національний природний парк

Гетьманський національний природний парк, який знаходиться на території Великописарівського, Охтирського та Тростянецького районів.

 Унікальність Гетьманського НПП полягає у тому, що тут збережено різноманітні типові ландшафти Лівобережного лісостепу – від низинних заплав, сфангових боліт до реліктових корінних лісів. Природні комплекси Парку були і раніше досить вагомо представлені в природно-заповідному фонді України. Так в межі парку увійшли гідрологічні заказники загальнодержавного значення «Хухрянський» (рік оголошення-1980), «Бакирівський» (рік оголошення-1977), «Климентівський» (рік оголошення-1998) загальною площею близько 9,5 тис.га та місцевого значення «Ямний», розташованих в заплаві річки Ворскла. Вона є однією з найчистіших і найкрасивіших річок України. Також до складу Парку увійшли 6 заповідних урочищ (найбільше – «Литовський бір», безпосередньо прилягає до русла річки Ворскла. Це унікальний реліктовий сосновий бір, тут зустрічаються дерева, вік яких нараховує понад 200 років.) та 2 пам’ятки природи місцевого значення.  

Свято-Покровський кафедральний собор

Охтирський собор, або Свято-Покровський кафедральний собор — православний храм в Україні, місто Охтирка (вул. Пушкіна, буд. 1, м). Кафедральний собор Сумської єпархії УПЦ МП. Названий на честь Покрова Пресвятої Богородиці. Пам’ятка українського бароко середини XVIII століття; історико-архітектурна пам’ятка національного значення. Власне Покровський собор є головною складовою ансамблю Покровського собору (1753–1825), до якого також входять ще 2 культові споруди — Введенська церква-дзвіниця (1784 рік) і Церква Різдва Христового (1825 рік).

Сонцелюб між днями лютими

до 85-річчя українського поета-шістдесятника, педагога Анатолія Семенюти

Люди, чуєте? Дивіться,

як вирує сонця повінь!..

День стрічаючи,по вінця

я тим сонцем повний,

повний!

Анатолій Семенюта народився 19 лютого 1937 року в селі Битиця, недалеко від Сум, в родині освітян Миколи Семеновича і Поліни Марківни. У 1949 році родина переїжджає у с. Велика Чернеччина, куди батька призначили директором середньої школи. Цю школу закінчив і Анатолій, отримавши золоту медаль за успіхи у навчанні.

Перед ним відкривалась широка дорога у найпрестижніші вузи країни. Всі чекали, що Анатолій обере собі фах інженера, лікаря, зрештою, авіатора, бо про небо він мріяв з дитинства. Даремно. Юнак взяв та й подався на філологічний факультет Сумського державного педагогічного інсти­туту і швидше для того, щоб поглибити свої літературні знання і продовжити свою роботу над поетичним словом. На той час він вже друкував свої вірші в обласній та районній пресі, які вигідно вирізнялися
з-поміж творів інших початкуючих авторів.

В інституті Анатолій вельми легко став загальним улюбленцем і лідером серед творчої молоді, об’єднаної в літературну студію.

Викладав учням російську мову та літературу і водночас вчив німецькій. Його учні згадують дуже тепло про Анатолія Миколайовича. Кажуть, що слухали його дуже уважно, він ніколи не говорив голосно, навіть тихенько, і якщо десь був якийсь непорядок у класі, то він лише легенько постукував олівчиком по столу. А ночами сидів над віршами. Його твори почали з’являтися на шпальтах столичних видань, зокрема, в журналах “Україна”, “Зміна”, “Хлібороб України”, “Прапор” і “Перець”; в газетах “Молодь України”, “Літературна Україна” тощо. Від нього чекали поетичних збірок, на що він лише усміхався: “Все попереду”. А попереду…

Після закінчення інституту 1959 року та служби в армії Семенюта повертається до свого села та починає працювати у рідній школі (зараз у школі музейна кімната).

Анатолій Семенюта був однією з найколоритніших фігур в літературному житті Сумщини 50-60 років ХХ ст. Він не підозрював, що КДБ стежив за ним під час навчання в Сумському педінституті, після служби в армії. КДБ не забуло про талановитого юнака і пильно стежило за кожним його твором. За твердженням його товариша Павла Скорика, молодий поет взяв на себе ношу “стерегти Україну”. Це зовсім не збігалося з тодішньою ідеологією. У 1965 році поему Анатолія Миколайовича “Українська рапсодія”, окрім районної газети “Вперед” (де головним редактором був Геннадій Петров), жодне видавництво чи журнал не ризикнули надрукувати, хоча і не заперечували її художньої значимості.

Того ж таки 1965 року Анатолія Семенюту заарештували. На суді прокурор просив 3 роки позбавлення волі, зрештою дали 8 місяців. Як і кожний самобутній поет, він любив свою Батьківщину – Україну, любив щиро і віддано, відчуваючи її болі і рани, її минуле і сучасне…

Після арешту Анатолію Миколайовичу просто не дозволили працювати в школі довгий час. «Тривалий час колишній вчитель працював у колгоспі просто візником, фуражиром, листоношею працював у саду» – розповіла завідувач музею Анатолія Семенюти Вікторія Безпала. Згодом (за допомогою Геннадія Петрова) він вчителював у Миколаївці, а потім його знову звільнили…

Поет часто приїздив до Сум, де заходив у редакції газет, зустрічався з друзями – Юрієм Цариком, Віктором Баранкіним, Геннадієм Петровим. На квартирі Царика засиджувалися допізна, інколи залишався на ночівлю. Тут і утворився своєрідний осередок свободи мислення й незалежної творчості, національної гідності та інтелектуального спротиву тоталітарній ідеології.

В одному з останніх своїх творів, за рік до смерті, поет, ніби відчуваючи, пише:

Відчувши край одвічності,

я по собі залишу небагато.

Я жив у борг, і що там не кажіть,

Усе, що взяв, я мушу вам віддати.

Поезія Семенюти – відбиток часу, в якому він жив. Його вірші, щирі, як сповідь, і сьогодні з нами. За життя в Анатолія Миколайовича не вийшло жодного збірника творів, лише через 26 років по його смерті, у 2005 році, побачила світ книга із символічною назвою  – “Борг”, яку видав його друг і поет Павло Скорик. У 2012 році вийшла збірка поезій Анатолія Семенюти “Сонцем повний”, рукопис якої був підготовлений поетом ще у 1964 році. У ній вперше повністю в авторській редакції, зі збереженням стилю і мови поета, взята з тих “зошитів”, в які Анатолій Семенюта записував їх своїм дрібним каліграфічним почерком, подана його лірика 50-60 років ХХ століття. До збірки також увійшли малознані сучасниками вірші і поеми Анатолія Миколайовича та світлини з сімейних альбомів родини Семенют.

Його смерть була раптовою. В лютому 1978 року поета не стало.

(за матеріалами письменника, члена національної спілки

журналістів України Юрія Царика «Сонцелюб між днями лютого»)

Поет-шістдесятник

(до 85-річчя від дня народження українського поета, гумориста Володимира Морданя)

Мордань Володимир Григорович – поет і гуморист.

Народився 15 січня 1937 року в селі Новосельське Лебединського (тепер Сумського) району Сумської області.

«Від Чумацького Воза колесо

Покотилося, загуло.

На тугому пшеничному колосі

Спочиває моє село…»

Дошкільні літа випали хлопцеві нелегкі – переддень війни та воєнне лихоліття.

А от у рік Перемоги посміхнулося і йому щастя – переступив поріг школи в сусідньому селі.

Закінчивши Василівську семирічку, Володимир Мордань вступив

до Лебединського педагогічного училища ім. А. С. Макаренка.

З 1956 по 1961 рік навчався на факультеті мови, літератури і співів Ніжинського педагогічного інституту ім. М. В. Гоголя.

В студентські роки починає друкувати свої вірші в газетах, журналах та молодіжних альманахах.

Після закінчення інституту молодий поет працює в газеті «Радянська освіта», в журналах «Україна» та «Ранок», потім у видавництві «Музична Україна».

1962 року побачила світ перша поетична книжка Володимира Морданя «Задесення моє».

«… Ніч розбурхала зоряний кратер.

І будинки у небо встають. Я по місту іду.

Знаю, знову не спатиму, –

Журавлі в Задесення пливуть…»

Любов до рідної природи, а також фах педагога спонукали Володимира Морданя писати твори для дітей на сторінках журналів «Малятко» та «Барвінок».

Згодом виходить перша книжка дітей «Сонячний ранок».

Потім були «Де весняночки кують», «Літо починається», «Коваль нот» – казка, яка була покладена на ноти.

Окремі твори Володимира Григоровича перекладені білоруською, молдавською, російською, татарською та іншими мовами.

Цікавий, самобутній поет, який упродовж усього свого творчого шляху прагнув говорити про пережите й відчуте.

«…Прадавній степ! Ти не минуле.

Ти єсть такий, як і колись.

На буйних грудях не заснули,

а дивно так переплелись

епохи, трави і звірята,

легенди давні, наша суть…»

Володимир Григорович є автором таких збірок як: “Задесення моє”, “Ритми”, “Листопад”, “День”, “Дерев зелені біоструми”, “Лебедин”, “Верес”, “Калиновий вогонь” (збірка вокальних творів), “На рушнику зорі”, “Осінні жовті письмена”, “Тріолети”, “Жива вода»; збірки гумору та сатири “Це Європі далеко до нас”.

1982 року поета нагороджено медаллю  «У пам’ять 1500-річчя Києва». Володимир Григорович Мордань – лауреат літературної премії імені Олександра Олеся (2003) та літературної премії імені Ярослава Дорошенка.

2005 року додалася до відзнак Почесна грамота Верховної Ради України.

Помер Володимир Мордань 5 лютого 2017 року.

Чарівний світ зеленого багатства

(до 85-річчя створення ботанічного саду Сумського державного педагогічного університету ім. А.С.Макаренка)

Ботанічний сад Сумського державного педагогічного університету імені А.С. Макаренка заснований у 1934-1936 роках.

Рішення про створення в околицях селища Оболонського
(нині вул. Оболонська в м. Суми) плодового розсадника було прийнято восени 1934 року, того ж року на площі 5 га розпочалися перші роботи по плануванню території. На той час, це був не ботанічний сад, а дослідна станція або плодовий розплідник.

Роботи по насадженню плодових і декоративних рослин розпочались у 1937 році на ділянці, розташованій на схилах правого берега річки Стрілка.

Провідну роль у створенні майбутнього саду зіграв викладач біологічного факультету І. Н. Литвиненко, який розробив проєкт верхнього дендропарку з екзотичними рослинами.

В ботанічному саду зростає понад 500 видів рослин. З них лише третина – представники місцевої флори, а близько 100 видів належать до рідкісних або зникаючих, 55 занесені до Червоної книги України.

Тут знаходяться представники флори інших регіонів України і навіть інших природно-кліматичних зон: пустель, степів, луків, хвойних, листяних і змішаних лісів, гірських краєвидів Карпат, Криму, Кавказу, флор Європи, Азії, Північної Америки, вихідці родом з Китаю, Японії.

Протягом всього періоду існування ботанічного саду працівниками проводиться велика науково-дослідна робота – розробка оптимальних методик культивування рідкісних видів рослин, вивчення особливостей розмноження і поширення адвентивних видів, селекція та генетика. Також ведуться дослідження в галузі агрохімії та захисту рослин.

Територія Ботанічного саду включає в себе:

  • Дендрарій
  • Рокарій (невеликий за розміром кам’янистий сад)
  • Експозицію квітково-декоративних рослин
  • Відділ лікарських рослин

Світові перемоги з Сумами в серці

1.jpg

Володимир Голубничий – легкоатлет, дворазовий олімпійський чемпіон, майстер спорту СРСР, заслужений працівник фізичної культури УРСР, заслужений тренер УРСР.

Народився 2 червня 1936 року в м. Суми. Закінчив сумську середню школу № 18, у 1955 р. – спеціалізоване відділення Школи тренерів при Київському інституті фізичної культури. У 1953 р. переміг на юнацькій першості УРСР на дистанції 5 км, встановив республіканський рекорд для юнаків у ходьбі на 3 км. Виступав за добровільні спортивні товариства «Буревісник» (Київ, 1953–1956 рр.) і «Спартак» (Суми, 1957–1980 рр.). Чемпіон УРСР серед дорослих на дистанції 10 км. Встановив декілька рекордів України на різних дистанціях. Чемпіон України (1954, 1955, 1957–1959, 1963, 1965). Тричі встановлював світові рекорди на дистанції 20 км (у 1955, 1958, 1959 роках). Чемпіон СРСР, учасник п’яти Олімпійських ігор (1960, 1964, 1968, 1972, 1976), володар двох золотих (Рим, 1960; Мехіко, 1968), срібної (Мюнхен, 1972) та бронзової (Токіо, 1964) олімпійських медалей. Володар срібних медалей на Кубках світу (1967, 1970).

«Ходити» Голубничий почав у сімнадцять років. Смішно вивертаючи стегна, розкручуючи в такт ходьби плечі – саме так він почав ходити по шосе десяток, другий, третій, п’ятий кілометрів. Чи бачили ви коли-небудь змагання зі спортивної ходьби? Якщо ні, то при нагоді обов’язково подивіться. Те, що на перших порах здається смішним, потім змусить вас пройнятися великою повагою. Уся складність полягає в тому, що, прагнучи прийти до фінішу багатокілометрової дистанції першим, спортсмен не має права переходити на біг. Уважні судді по всій трасі стежать за ходаками, і дискваліфікація невідворотно чекає порушника. Тут уже справді не розбіжишся. І що ж тут цікавого – іти пішки п’ятдесят кілометрів і в спеку і в холод? Але ж займаються люди цим спортом! І спитайте ви спортсмена: чи змінить він свій вид на якийсь інший? Так ось, Голубничий почав «ходити» в сімнадцять. Скільки він пройшов тисяч кілометрів відтоді, ніхто не підрахує. А ось скільки підібрав на цьому шляху медалей і титулів – це відомо достеменно. Жоден ходок світу і близько не підійшов до Голубничого по кількості нагород і звань.

2

Першу золоту Олімпійську нагороду Володимир Степанович здобув на іграх 1960 року в Римі, вигравши в австралійця Ноеля Фрімена лише 20 метрів на фініші. Перемога далася радянському спортсменові нелегко, стояла сильна спека, і лише завдяки грамотному розподілу витрат сил по ходу дистанції вдалося фінішувати першим. На наступних Олімпійських іграх у Токіо радянський спортсмен завоював бронзову нагороду. Причиною тому стала травма, отримана Володимиром на передолімпійських тренуваннях. На олімпійській дистанції від перенапруження український легкоатлет втратив свідомість і впав, однак не був дискваліфікований і дістався фінішу третім. Наступні ігри 1968 року в Мехіко спортсмен завершив тріумфально. Сталося це за драматичних обставин: перемогти Голубничому допоміг інший радянський скороход – Микола Смага, основним завданням якого було утримання високого темпу ходу на перших двох третинах дистанції. На біговій доріжці стадіону радянські спортсмени з’явилися першими, від фінішу їх відділяло 300 метрів. У цей момент відбулося несподіване: третім на стадіон вийшов мексиканських скороход Хосе Педрас, який, порушуючи правила і практично перейшовши на біг, почав різко скорочувати відставання. У результаті мексиканець зміг обійти Миколу Смагу і поступився Володимиру Голубничому лише 1,6 секунди.

Слід зазначити, що золота медаль, виграна Володимиром Голубничим, стала першою нагородою найвищого ґатунку на мексиканських іграх для збірної СРСР. На іграх XX Олімпіади в Мюнхені радянський скороход завоював срібло, і це при тому, що весь 1971 рік був пропущений спортсменом через травми. На Олімпійських іграх 1976 року спортсмен фінішує сьомим.

У спорті, як відомо, записується багато рекордів, крім, напевно, одного – рекорду спортивного довголіття. Та якби такий рекорд реєструвався, то, безперечно, ним би заволодів учасник п’яти Олімпійських ігор, викладач з українського міста Суми Володимир Голубничий. Навіть коли йому було вже за 40, він лишався одним із визнаних лідерів світової спортивної ходьби. Майже чверть століття в спорті – таке випадає не кожному. Що ж дозволило цьому чудовому спортсмену прожити в спорті таке довге життя? Про це він сказав так: «Спортивне довголіття прямо залежить від багатьох факторів, і, перш за все, від неухильного дотримання режиму. Я привчив себе лягати і вставати в строго визначений час, починати ранок з гімнастики, приймати їжу через рівні проміжки часу… Ще один важливий аспект у збереженні спортивного довголіття – вміння стійко долати не лише гіркі поразки, але й… перемоги. Є такий вислів: пройти вогонь, воду і мідні труби. Так от, мідні труби – складніше за все». Він не міг жити без боротьби, без виснажливих, пекучих, дощових, запилених, але завжди однаково довгих кілометрів, без вітру, який обпалює обличчя, без товаришів, без найскладніших і радісних останніх кілометрів, навіть метрів дистанції, де переймаєшся усвідомленням, що долаєш не лише багатокілометровий шлях, але й отримуєш перемогу над самим собою.

3

У 1979 р. Володимир Голубничий залишив великий спорт. У 1991 р. з новим світовим рекордом переміг на дистанції 5 км у  віковій групі 55-59 років на IX чемпіонаті світу серед ветеранів спорту в м. Турку (Фінляндія) і став володарем золотої медалі за командну перемогу на дистанції 20 км у цих же змаганнях.

Володимир Степанович є автором книг «Чотири олімпійські сходження» і «Чому люди так ходять?», “Легка атлетика від Володимира Голубничого”. Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, «За заслуги», «Знак Пошани», Міжнародного олімпійського комітету, медалями, Почесною грамотою Президії ВР УРСР.

6

У даний час Володимир Голубничий проживає в місті Суми, де й починав свій спортивний шлях, захопившись легкою атлетикою в перші роки після Другої світової війни. Щорічно восени в Сумах проводяться змагання зі спортивної ходьби – «Кубок імені Голубничого». Школу Голубничого, тренуючись у знаменитого майстра, пройшли сотні юнаків і дівчат, чимало з яких стали відомими. Серед них багаторазовий чемпіон України зі спортивної ходьби Анатолій Козлов.

7.jpg

У 1995 р. Володимиру Голубничому присвоєно звання «Почесний громадянин м. Суми».

У сквері Олімпійської Слави, що в районі вулиці Заливної, відкрито спортивну алею, присвячену сумським олімпійцям і серед них встановлено біг-борд Володимиру Голубничому.

Історія командира сумської «Альфи»

1

Я хочу, щоб ви пам’ятали не тільки мої справи, а й душу.

Олександр Аніщенко

Олександр Григорович Аніщенко – український спецпризначенець, полковник (посмертно) Служби безпеки України, заступник начальника відділу Центру спеціальних операцій «Альфа» УСБУ в Сумській області, учасник АТО, Герой України, почесний громадянин м. Суми.

Аніщенко Олександр Григорович народився в Сумах. Навчався у Сумській середній школі № 4. З 1987 по 1993 навчався у Сумському державному педагогічному інституті на факультеті фізичного виховання. Під час навчання працював у 4 школі вчителем фізичної культури.

З 1990 року по 1992 – працював у воєнізованій пожежній частині № 7 міста Суми. Військову службу у Службі безпеки України проходив з 1993 року. З 2008 року обіймав посаду заступника начальника відділу Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом і захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України в Управлінні Служби безпеки України в Сумській області.

У 2006 р. охороняв новообраного мера м. Суми Геннадія Мінаєва.

З 2008 р. обіймав посаду заступника начальника відділу Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом і захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України в Управлінні Служби безпеки України в Сумській області.

На момент загибелі обіймав посаду заступника начальника підрозділу спеціального призначення «Альфа», однак стало відомо, що документи про його призначення начальником сумської «Альфи» були майже готові.

5 травня 2014 року Олександр Аніщенко загинув під Слов’янськом Донецької області під час виконання бойового завдання. Близько 14:00 в селі Семенівка під час проведення спеціального заходу моторизована група потрапила у засідку. У ході бою, тривалістю більше години, під вогнем, маючи численні поранення, Аніщенко продовжував вести вогонь. Він намагався захистити поранених товаришів, прикривши їх від пострілу з гранатомета, внаслідок чого Олександр загинув від численних поранень.

7 травня 2014 р. офіцера поховали на Алеї Почесних громадян Центрального кладовища Сум.

2

На честь героя з початку нового навчального року перший курс в Національній академії СБУ названо ім’ям Олександра Аніщенка. 15 вересня 2014 року у загальноосвітній школі № 4 міста Суми відкрито меморіальну дошку полковнику СБУ Олександру Аніщенку.

2015 року Укрпошта випустила художній маркований конверт серії «Героям Слава!», присвячений Герою України полковнику Олександру Аніщенку. 2016 року в Сумах урочисто відкрили вулицю Олександра Аніщенка.

Посмертно був підвищений до звання полковника, 20 червня 2014 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. А 2 січня 2015 року Указом Президента України № 1/2015 за виняткову мужність, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі полковнику Аніщенку Олександру Григоровичу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордену «Золота Зірка».

2 вересня 2014 року за рішенням Сумської міської ради співробітнику Центру спеціальних операцій Служби безпеки України полковнику Олександру Аніщенку присвоєне звання Почесного громадянина міста Суми (посмертно).

Учні Сумської спеціалізованої школи №30 разом з творчим наставником Людмилою Говійною, створили унікальну легенду про Героя України, Почесного громадянина міста Суми – Олександра Григоровича Аніщенка. Перший екземпляр учні подарували мамі Олександра – Зінаїді Миколаївні, з якою вони багато спілкувалися, працюючи над виданням.

7 вересня 2019 року у театрі для дітей та юнацтва учні місцевої спеціалізованої школи «Унікум» та Сумська обласна ТРК «Відікон» презентували короткометражний фільм «Олександр – заступник Сумський», присвячений Герою України полковнику СБУ, почесному громадянину міста Суми Олександру Аніщенку.

Пам’ять про Героя України Олександра Григоровича Аніщенка завжди залишиться в наших серцях…

Три подвиги Олексія Береста

1

Довгі роки його ім’я лишалося в безвісті, подвиг його замовчувався. А він все життя прожив, як подвиг, і смерть зустрів – подвигом.

Олексій Берест народився в березні 1921 р. в с. Горяйстівка Охтирського району на Сумщині. Батьки мали шістнадцятеро дітей, сім’я була весела, хоч і бідна. Та весела вдача не врятувала – у 30-ті роки Голодомор забрав і батьків, і сімох братів та сестер. У 1937 р. Олексій закінчив курси трактористів і почав трудову діяльність в колгоспі. А в 1939 р. добровольцем пішов у Червону Армію – на фінську війну, де здійснив свій перший (із зафіксованих у документах) героїчний вчинок – врятував життя командира.

Другу світову війну зустрів уже досвідченим і мужнім бійцем зенітного батальйону, в якому його обрали своїм парторгом. У 1943 р. командування направило О. Береста до військово-політичного училища, по закінченні якого він пішов служити офіцером-політруком.

2

У ніч на 1 травня 1945, уродженець Сумщини, лейтенант Олексій Берест разом з М. Єгоровим і М. Кантарія встановили прапор Перемоги над рейхстагом. Всі троє були представлені командуванням до звання Герой Радянського Союзу, однак Берест був викреслений з нагородного списку і офіційною версією встановлення прапора Перемоги. За однією з версій це зробив особисто Г. Жуков, який недолюблював політпрацівників.

Ввечері 3 листопада 1970 р. Олексій Берест врятував п’ятирічну дівчинку з-під коліс поїзда, проте сам був збитий і о четвертій ранку 4 листопада, не приходячи до тями, 49-річний Олексій Берест помер у Ростові-на-Дону.

3

Нагороджений орденами Червоного Прапора (22.08.1946), Другої світової війни І ступеня (19.05.1945), Червоної Зірки (19.03.1945), медалями.

6 травня 2005 Президент України В. Ющенко присвоїв А. Бересту звання Герой України посмертно.

25 серпня 2005 року у місті Охтирка Сумської області йому встановлено пам’ятник. У червні 2009 року одна з вулиць міста Суми отримала ім’я Олексія Береста; 2 вересня 2009 року на одному з будинків цієї вулиці йому відкрито меморіальну дошку.

Могриця – чари нашого краю

6

На південному сході Сумської області, біля невеликого села Могриця знаходиться одне з найунікальніших місць України.

Могриця розкинулася на правому березі річки Псел. Завдяки особливому мікроклімату природа тут дивовижна: поблизу знаходиться заказник «Банний Яр» з рідкісними реліктовими рослинами.

Над мальовничими краєвидами підносяться скелі, які навіть влітку забарвлені у білосніжний колір.

А посеред зелених схилів мальовничої місцини розкинулись справжні «крижані» брили, щоправда, не зі снігу, а з крейди. Цей білосніжний шматочок Сумщини прекрасно видно навіть на космічних знімках. «Земля крейдового періоду» – так жартома називають місцеві мешканці білі скелі Могриці.

4

Двісті мільйонів років тому на цьому місці було море. Сьогодні туристи можуть знайти сліди цієї давньої водойми – залишки мушель та морських молюсків. Особливо багато скелетів стародавніх кальмарів-белемнітів чи як їх називають у народі «чортових пальчиків». Залишки молюсків, які повністю вимерли десятки мільйонів років тому, мають форму наконечника стріли.

Перетерті у порошок белемніти додають у ванни або ж роблять теплі примочки – вони мають протизапальні та протиалергійні властивості, використовуються для укріплення кісток, лікування захворювань шкіри та нервової системи, а також у косметології.

Саме із залишків дрібних частинок черепашок, морської води та водоростей і утворився крейдяний кар’єр. За радянських часів тут видобували крейду, а після розпаду СРСР кар’єр поступово занепав. Сьогодні про його першочергове призначення нагадують лише залишки сушильного цеху для крейди.

Натомість з часом ця місцевість стала дуже популярною серед любителів зеленого туризму, які часто приїжджають з родинами на кілька днів: насолоджуються природою, купаються у прозорій річці та роблять неймовірні світлини на фоні крейдяних пагорбів, що нагадують засніжені гори.

7

Крейдяні пагорби Могриці також дуже популярні серед митців – тут проводять етнофестивалі, фотопленери й різноманітні мистецькі проекти. Особливо популярний міжнародний ленд-арт фестиваль «Простір покордоння», куди вже 20 років поспіль з’їжджаються художники з різних куточків України та з-за кордону, аби створити унікальний арт-простір, який доповнюватиме красу крейдяних гір. За словами учасників фестивалю, ця місцевість ніби створена для творчого діалогу: містичні схили, ірреальні крейдяні кар’єри та безупинна звивиста річка…

Тих днів не змовкне слава

В пам’яті каменю,
В пам’яті серця
Жодне з імен цих
Повік не зітреться.
Вічний вогонь –
То любов пломениста
Вдячних сумчан
До визволення міста.
Напис на стелі біля Вічного вогню

2 вересня 2018 р. сумчани відзначать 75 років від дня визволення міста Суми від нацистських окупантів. Місто Суми було окуповане ворогом 10 жовтня 1941 року. 22 місяці і 23 дні воно знаходилось під владою окупантів.

Повному визволенню Червоною Армією Сумської області від ворога передував розгром нацистських окупантів на Курській дузі. 10 серпня Воронезький фронт своїми правофланговими частинами досяг опорних пунктів ворога в районі Боромлі, Охтирки Сумської області. Частини 27-ї армії генерала С.Г. Трофименка 8 серпня визволили Велику Писарівку. Наступного дня війська 40-ї армії генерала К.С. Москаленка у взаємодії з 10-м танковим корпусом визволили місто Тросгянець. У багатоденних запеклих боях, які розгорнулись у районі Охтирки, проти ворожих військ героїчно бились частини 1-ї танкової армії (командуючий генерал-лейтенант М.Є. Катуков), 5-ї гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант A.C. Жадов), 2-ї повітряної армії (командуючий генерал-лейтенант С.А. Красовський). Під час боїв Охтирка кілька разів переходила з рук у руки. Остаточно вона була визволена 25 серпня 1943 р. У розпал боїв за Охтирку наші війська 19 серпня вибили ворога з Лебедина.

На Суми вели наступ війська 38-ї армії Воронезького фронту (командуючий генерал-лейтенант Н.Є. Чибісов). Щоб подолати опір ворога, війська 38-ї армії  30-31 серпня обійшли місто з флангів. Ранком 1 вересня воїни 520-го стрілецького полку 167-ї стрілецької дивізії першими увірвалися на західні околиці Сум.

Відомо, що генерал Н. Чибісов при взятті Сум використав тактику командувача царської армії О.О. Брусилова. Завдяки його швидкому «лобовому» наступу через Баранівку німці були змушені відступити з міста через Новомихайлівку.

О 8-й ранку 1 вересня визволили Битицю, потім Зелений Гай. Дуже важкий бій розгорівся перед Баранівкою. Бойові порядки першого батальйону, яким командував капітан Бруй, відбивали одна за одною атаки фашистів. На кулеметну обслугу сержанта Михайла Литвина сунули більше ста гітлерівців. Литвин не розгубився, відважні кулеметники підпустили ворога на відстань 40-50 метрів і потім зблизька розстріляли. Увечері 1 вересня бійці увійшли на околицю Сум.     (Зі спогадів учасників боїв).

СУМИ 2

Місто Суми було визволено 2 вересня 1943 року о 7.30 ранку частинами і з’єднаннями 38-ї армії. На Сумському напрямку наступали 167-а, 232-а, 340-а стрілецькі дивізії 50-го стрілецького корпусу Червоної Армії. Пізніше цим військовим частинам присвоїли почесне звання Сумсько-Київських дивізій, а в Сумах одна з вулиць носить їх назву.

На місці, де зараз знаходиться Сумська ЗОШ І-ІІІ ст. №8, у повоєнні роки знаходилася школа №5. На території та в приміщенні школи був розташований пересильний табір для військовополонених Червоної Армії та цивільних людей, котрі потерпали від усіляких знущань: принизливих катувань, зневаги, жорстких випробувань холодом і голодом, примусової тяжкої та виснажливої праці. Багато інших страждань і нелюдських випробувань довелося пережити полоненим у фашистському таборі. На калькуляторах смерті нацистські чиновники точно розрахували, який зиск можуть мати від праці кожного в’язня, скільки часу він може прожити і як краще використати його останки.

За роки Другої Світової війни через табори смерті пройшли 18 мільйонів людей різних національностей: українці, євреї, грузини, азербайджанці, вірмени, роми, росіяни, білоруси, поляки… Безвинно загинули одинадцять мільйонів чоловіків, жінок і дітей (із них сотні тисяч українців).

Навесні 2008 року активісти громадського об’єднання «Пошуковий загін «Гвардієць» на невеликій ділянці поблизу восьмої школи виявили останки понад 300 людей. Огляд скелетів дозволив встановити, що більшість полонених мали бойові поранення різного ступеня тяжкості. Голови багатьох були розбиті. Згодом під час проведення земляних робіт у травні 2014 біля будинку № 34 в Інститутському провулку виявили ще 35 останків полонених. Їх перепоховали на Аварійному кладовищі в м. Суми.

2 вересня 2015 року під час відзначення 72-ї річниці визволення міста від фашистських загарбників, на вулиці Троїцькій відкрили пам’ятний знак на місці, де в роки війни був концтабір. Він являє собою дві брили кварциту вагою 25 і 10 тон, обтягнуті колючим дротом, що “символізують собою розколоту навпіл війною долю”. На них зображені ангели, які символізують душі загиблих. На меморіальній табличці написано: «На території та в приміщенні школи №5 (нині №8) розташовувався пересильний табір для військовополонених з Червоної армії та цивільних осіб. За період окупації міста в 1941-1943 рр. загинули понад 8600 військовополонених і мирних жителів. Вічна пам’ять жертвам Другої світової війни!».

1505407470_13.jpg

2 вересня 2017 року на території школи №8 відкрили другу частину меморіального комплексу в пам’ять за загиблими сумчанами різних національностей у нацистських концтаборах у роки Другої світової війни. Поряд з каменем «Тінь минулого» встановлено «Свічу пам’яті» з колючого дроту та ґрат, на якій – металеві пластини з прізвищами замучених у концтаборах та тюрмах, тих, хто зник без вісти.

Вони викарбувані українською, польською, азербайджанською, вірменською, грузинською мовами та івритом, нагадуючи, що нетерпимість до інших народів лише руйнує та вбиває.

За задумом авторів цього меморіального комплексу, список імен закатованих на території школи № 8 людей буде розширюватися.

1505407470_4.jpg

Розказуйте… Розказуйте про тих,
Що полягли й легендами воскресли,
Піснями повернулись до живих,
Життя і волю нам принесли.
Будь ласка, розкажіть своїм синам,
Онукам, правнукам, шановні ветерани.
Все пригадати допоможуть вам
Могили братські і кургани.
Галина Ладика
Ознайомитися з літературою, в якій відображені ці історичні події, можна за посиланням