Леопольд Єгорович Кеніг

19390_800x600_kenig1

Бути німцем – значить робити справу заради неї самої.

Ріхард Вагнер

Мабуть, найбільш енергійною і заповзятливою нацією старої Європи XVIII – XIX ст. були німці. Незважаючи на тривалу відсутність власної держави, вони були з дитинства привчені до роботи і порядку. Саме ці дві якості німецького народу були кинуті на благодатний український ґрунт, яка дала сходи вітчизняного підприємництва, найбільш відомим представником якого є Леопольд Кеніг.

Петербузький німець, цукрозаводчик, купець першої гільдії, член імператорського Вільного економічного товариства. Придбав землі в Охтирському та Лебединському повітах Харківської губернії загальною площею близько 40 тис. десятин. Тоді ж став власником двох цукрових і одного рафінадного заводів в маєтку Тростянець. На початок XX ст. річний обіг заводів Кеніга становив 40 млн руб. Український особняк Кеніга розташувався в Шаровці, що неподалік Тростянця (нині – Богодухівсьюій район Харківщини).

Цукровий магнат залишив величезний слід в історії Тростянеччини.

Леопольда Кеніга називали «цукровим королем». До того ж і прізвище мав «королівське» (у перекладі з німецької «Кеніг» означає «король»). А між тим багатомільйонних статків він домігся своїми руками і власним розумом.

Корені Кеніги мали німецькі. Дід Леопольда Кеніга мав невеликого млина неподалік від міста Ерфурта, батько залишився сиротою у десятирічному віці і вимушений був самотужки шукати місце під сонцем. Знайшов його в Росії, переїхавши у 1812 р. до Петербурга. До сьомого поту працював хлібопекарем, поповнивши хлібопекарську громаду своїх співвітчизників. Розпочав свій бізнес у Росії з простого робітника у пекарні Георга Вебера. Коли одружився з донькою господаря пекарні Гертрудою, відкрив власну пекарню. Справи пішли вгору, однак пожежа 1837 р. знищила все майно батька майбутнього цукрозаводчика. Тому син Леопольд вимушений був влаштуватися на цукровий завод близького знайомого своєї родини, де пройшов усю школу цукроваріння. Через п’ять років він був уже першим радником у справах і помічником господаря. Власник заводу платив йому найвищу платню, лише б утримати Кеніга у себе.

Після смерті свого господаря Леопольд перейшов на великий завод відомого підприємця Прокопія Пономарьова та отримав там посаду головного майстра. У 1846 р. він одружився з Кароліною Пампель. Через два роки після одруження Кеніг позичив у родини Пампеля 27 тис. руб. на придбання цукрового заводу. За час його господарювання завод став виробляти майже вдвічі більше цукру, що дало можливість Кенігу вже через два роки повністю розрахуватися з боргами, а через три – вигідно продати своє підприємство. Далі Леопольд орендував завод з вдвічі більшим річним виробництвом. Тоді ж він заснував компанію «Л. Є. Кеніг».

У 70-х роках XIX ст. Леопольд Кеніг стає власником двох цукрових і одного pафінадного заводу в маєтку Тростянець Харківської губернії. Перший цукровий  завод, що знаходився на її території маєтку, належав Охтирсько-Тростянецькому акціонерному товариству, влаштованому князем Василем Голіциним, колишнім власником Тростянця. Значною частиною акцій товариства володів Кеніг, що придбав їх одночасно з купівлею маєтку. У 1881р. товариство було ліквідовано, і завод перейшов в одноосібне володіння. У цій самій місцевості також розташо­вані його паркетна фабрика, винокурний завод і фабрика з виробництва в’язального паперу. Кеніг отримав дозвіл губернатора на встановлення у своєму маєтку електрики і згодом збудував дизельну електростанцію. Через центр його маєтку проходила залізниця, тоді і виникла досі існуюча станція Смородине. У 1881 р. у маєтку з’явилася власна телефонна станція, а ще через три роки запрацювала нова лікарня. У 1888 р. у Тростянці було побудовано рафінадний завод фірмою «Вейхельт».

Як не прикро, з усіх цукрових заводів Леопольда Кеніга і сліду не залишилось, крім Тростянецького. Зате продовжують служити людям добротні споруди колишніх квартир службовців та лікарні у якості приват­них помешкань. Палац для дітей та юнацтва – це колишня бібліотека Кенігів. Майстерні використовувалися як приміщення цехів Тростянецького машинобудівного заводу. Окрасою міста є Вознесенський храм, споруджений на кошти спадкоємців Кеніга. Школа №1 теж постала не в останню чергу завдяки фінансовій підтримці родини петербурзьких німців. Також у приміщенні цукрового заводу розташувалася шоколадна фабрика «Україна».

Леопольд Кеніг помер, коли йому було 82 роки (1903). Його спадкоємцями лишилися п’ять синів: Карл, Леопольд, Олександр, Фрідріх та Юлій. 1 січня 1905 р. вони організували повне торгове товариство із назвою фірми «Л. Є. Кеніг-Спадкоємці», а з 1 січня 1913 р. одноособовим володарем фірми став молодший син – Юлій Леополь­дович Кеніг. Вся власність Кенігів була націоналізована комуністами у 1918 р. Родині вдалося емігрувати за кордон.

Про унікальні підприємницькі та організаторські здібності Леопольда Кеніга знали тоді і бізнесмени-початківці, і досвідчені підприємці. Чого варта лише одна його формула успішного підприємництва: «Кадри. Якість. Капі­тал!» Вона стала наріжним каменем зрілої підприємницької діяльності Кеніга, безпомилковою тактикою у повсякденній діяльності і, звичайно, секретом його приголомшливих успіхів.

Advertisements

Володимир Петрович Куц

 

2016_04_15_kros_kutsa

(7 лютого1927-16 серпня 1975)

90 років від дня народження

Володимир Петрович Куц – видатний спортсмен, легкоатлет, заслужений майстер спорту, заслужений тренер, двократний олімпійський чемпіон (1956), чемпіон Європи (1954) і СРСР (1953- 1957). Світовий рекордсмен, нагороджений     орденом Леніна.

Народився у с. Олексине Тростянецького району. Батьки Володі працювали на цукровому заводі ім. Я.Г.Півненка в Тростянці. В Олексиному “, була тільки початкова школа, тому, починаючи з 5 класу, хлопцю довелося ходити в сусіднє село Білку. Як і всі пінські діти, Володя рано залучився до нелегкої сільської праці.

У лютому 1943 року (в 16 років) Володя разом з товаришем утік на фронт. Був там зв’язковим у штабі полку. Довелося з донесеннями пробиратися під кулями, ходити в атаки.

Вік свій Володя старанно приховував, але командир полку бачив, що зв’язків ще зовсім хлопчик і пожалів його. Невдовзі забезпечений харчами, грішми і документами Володя на попутках їхав на Урал її артилерійське училище. Але в Курську він потрапив під сильне бомбардування і втратив документи на провіант. Довелося добиратися додому, де його давно вважали загиблим. Працював в колгоспі, навесні і влітку 1944 р. робив на тракторі, а в жовтні його призвали в армію і направили до снайперської школи в Пирятін (Полтавська обл.). Все у Володі виходило гаразд, а ось крос на І км, що був обов’язковим для одержання значка •ГТО йому ніяк не давався. Він міг пробігти в кілька разів більше, але в часову норму не вкладався. Почав тренуватися і таки домігся свого.

Восени 1945 р. Володя став служити на Балтійському флоті артилеристом в гарнізоні на невеликому острові. Там фізпідготовці приділялася належна увага, він брав участь у проведенні кросів і мав успіх, його стали посилати на всі відповідальні змагання з бігу. Не маючи тренера, Володимир з кожним роком поліпшував свої результати. Лише навесні 1951 року Куцу пощастило зустрітися з відомим тренером Леонідом Хоменковим, який спеціально для нього склав план тренувань. Після цього ще в ряді змагань Куц показав хороші результати.

В 1953 році він завоював дві срібні медалі на IV фестивалі молоді в Бухаресті (Румунія), дві золоті – на першості країни і встановив всесоюзний рекорд під. кінець сезону. Ім’я його стає відомим.

В 1954 році спортсмен встановив світовий рекорд на чемпіонаті Європи в Берні (Швейцарія). Після чого стає одним з претендентів на XVI Олімпійські ігри, що мали відбутися в 1956 році в Мельбурні (Австралія).

Олімпійські ігри почалися 22 листопада 1956 року. Перший виступ Куца на Олімпіаді (забіг на 10 км) відбувся 23 листопада. В забігу брали участь14 спортсменів. Основними суперниками були двоє: Володимир Куц і англієць Гордон Пірі. Більшість спеціалістів прогнозували перемогу Пірі, котрий незадовго до Олімпіади на дистанції 5 км не тільки переміг Куца, а й відіграв у нього світовий рекорд.

Але на Олімпіаді Куц пробіг 10 км за рекордний час. Пірі прийшов тільки восьмим. Перемога на «десятці» обійшлася Куцові дорого і потрібен був час. щоб організм відновився, але 28 листопада Куц мав брати участь в наступному забігові (5км). Куц вирішив відмовитися, і команда його підтримала, але чиновник із Спорткомітету заявив: «Ти мусиш бігти, тому що це потрібно не тобі, а Батьківщині!». Окрім того, чиновник пообіцяв Куцу в разі перемоги генеральську пенсію.

І він не тільки взяв участь у забігові, а й вдруге став олімпійським чемпіоном, встановивши ще один олімпійський рекорд: Куц став героєм XVI-Ї Олімпіади. Це була вершина його спортивної кар’єри.

Майже рік він відновлював своє здоров’я. У лютому 1957 року лікарі прямо сказали: «Киньте біг, якщо думаєте жити». У жовтні в Римі Куц встановлює світовий рекорд у бігові на 5 тисяч метрів, побити який вдалося лише наступному поколінню стаєрів. Куца все частіше почало турбувати здоров’я.

kucІ в 1959 році він завершує свої виступи, переключається на навчання, закінчує Ленінградський інститут фізкультури, стає тренером, підготував кількох видатних спортсменів.

У день смерті прославленого спортсмена – 16 серпня 1975 року в Ніцці (Франція) проходили великі міжнародні змагання, коли диктор повідомив глядачам, що в Москві у ПІЦІ 48 років помер олімпійський чемпіон Володимир Куц. Весь стадіон встав, щоб ушанувати пам’ять великого майстра.

Поховано Куца в Москві на Преображенському цвинтарі.

Ім’я видатного спортсмена не забуто. У Москві на її риторії ЦСКА встановлено бюст і пам’ятник Володимиру Куцу, його ім’ям названо футбольно-легкоатлетичний спортивний комплекс.

Не забутий В. Куц і на своїй батьківщині. На приміщенні Білківської школи, де він вчився, в 1983 р. встановлено меморіальну дошку, у Тростянці, на території місцевого стадіону, який носить ім’я В.Куца, – пам’ятник видатному бігуну (1985).

Щороку на Сумщині організовують легкоатлетичний крос пам’яті Володимира Куца.

ДМИТРО ІВАНОВИЧ СУХАНОВ: ПІДПРИЄМЕЦЬ І ДОБРОЧИНЕЦЬ

 

Дмитро Іванович Суханов (купець І гільдії, міський голова, почесний громадянин м.Суми) народився 10 жовтня 1825 в містечку Обояні на Курщині. До Сум Дмитро Суханов переїхав в 50-х роках XIX століття.

1 жовтня 1851 р. Дмитро Іванович одружився на дочці купця з міста Тім, Курської губернії – Марії Михайлівні Смирновій. Нажаль, власних дітей у подружжя не було, тому вони удочерили дівчинку Параску, а ще через кілька років усиновили свого племінника Миколу, який в майбутньому і продовжить справу свого батька.

Суханов був першим компаньйоном Івана Харитоненка, разом вони кілька років займалися торгівлею, але до середини 50-х рр. розділилися: Харитоненко зайнявся торгівлею цукром, а Дмитро Суханов залишив за собою бакалійну торгівлю. Не зважаючи на розподіл бізнесу компаньйони продовжували товаришувати довгі роки

Окрім іншого, купець-благодійник пожертвував 25 тис. рублів притулку ім. Харитоненка для видачі вихідної допомоги дівчатам, що закінчують виховання і 10 тис. рублів на користь Сумської міської богодільні. Також, саме за кошти Дмитра Суханова була упорядкована міська пожежна частина, розташована на розі Петропавлівської і Думської вулиць (нині провулок Академічний). Аж до 1980-х років цей будинок, був акцентований пожежною каланчею (каланча – висока спостережна башта на будинку пожежної команди) і пристосований для потреб Міської думи та Окружного суду. На його місці в 2002 році був зведений Головний корпус Української академії банківської справи.

У 1860 р. міська влада на чолі з Сухановим профінансували відкриття сумської публічної бібліотеки. Варто сказати, що право відвідувати заклад отримали усі жителі Сумського повіту без виключення.

Дмитро Іванович раніше за Харитоненка відкрив названий Парафіївським притулок для сиріт, який існував до 1907 року. Після смерті доброчинця притулком опікувався його племінник Микола.

Доброчинність його не була показною, хоча для нашого міста він зробив дуже багато.

У 1869 році в Сумах на ці кошти І. Г. Харитоненко збудував Павлівський цукрорафінадний завод (названий в честь єдиного сина Павла). А Дмитро Іванович Суханов, на схилі літ; на свій кошт збудував прекрасну споруду в центрі міста — Спасо-Преображенський собор. Близько десяти років, з 1882 по 1892 рік, велось будівництво цього храму. Особливо вражали тодішніх сумчаи скульптури апостолів на дзвіниці та на верхньому периметрі собору.

На жаль, Д. І. Суханов не дожив до того дня, коли споруду було завершено. Він помер у грудні 1890 року. Храм добудував, згідно із заповітом Дмитра Івановича, його племінник – Микола Олексійович Суханов. Освятили новго архітектурного красеня у листопаді 1892 року.

Спасо-Преображенський собор має примітну особливість: у ньому не два, а три вівтарі, причому третій названо на честь святого Димитрія Солунського, покровителя Дмитра Суханова.

У середині минулого століття Суханов придбав маєток Кондратьєва в Низах, де згодом побудував цукровий завод. Тут теж коштом Суханова виросла лікарня для робітників, у якій заснували своєрідний страховий фонд. Завдяки цьому тут мали право лікуватися не лише робітники, а й їхні родини.

Та вдячні прихожани зберегли на віки добру пам’ять і висловили глибоку шану Дмитру Суханову. Зліва, при вході до храму, понині зберігаються слова цієї подяки. А на центральному цвинтарі Сум, поруч із церквою святих апостолів Петра і Павла, на місці поховання Д. І. Суханова, стоїть відлита в бронзі велична фігура Христа. Нижче,

на камені, дата народження і смерті Дмитра Івановича. І надпис: «Вічна йому пам’ять».

А неподалік, на місці поховання племінника — Миколи Олексійовича Суханова, теж відлита в бронзі на весь зріст, фігура біблейського Христа з підлітками. Скульптури вражають своєю виразністю та художньою завершеністю.

Вдячні земляки також пам’ятають про добрі справи Суханових для нашого рідного міста. У Спасо-Преображенському соборі Сум, на стіні церковного притвору монтована пам’ятна мармурова дошка: «Храм цей відновлений в 1892 р. на кошти потомственого почесного громадянина комерції радника і кавалера Димитрія Івановича Суханова. Вдячне міське товариство. 23 березня 1895 р.».

Пам’ятник величезному гаманцю

5554

Пам’ятник величезному гаманцю розташований біля банку «Столичний» на вулиці Харківській. Був відкритий 6 грудня 2011 року. Автор пам’ятника Микола Крамарєв. Скульптура у вигляді відкритого гаманця, з якого визирають монети із зображенням герба міста. Він зроблений з бетону і покритий золотою фарбою, від чого монети здаються дійсно золотими. На сьогоднішній день сумський гаманець є найбільшим в Європі. Є традиція: хочеш поправити свої фінансові справи, приходь до гаманця і потри монетки.

Пам’ятник жертвам Чорнобильської АЕС

885

26 квітня 1986 року на 4 блоці Чорнобильської АЕС (Київська область, Чорнобильський район, м. Прип’ять) при плановій зупинці блока при рівні потужності 200 мВТ (теплових) сталася аварія з частковим ушкодженням активної зони реактора і виходом осколків поділу за межі станції. При цьому була утрачена критичність реактора.

Значна територія України потрапила до зони радіоактивного забруднення. Не обминуло це страшне лихо і Сумську область. На нашій території радіоактивного забруднення зазнали 11 населених пунктів Шосткинського і Ямпільського районів: 7 – Шосткинського (сс. Богданівна, Богданка, Вовна, Дібровка, Ковтунове, Рогівка, Чорні лози) і 4 – Ямпільського (с. Базелівщина, Майське, Степне, Феофілова); 11,8 тис. га сільгоспугідь, 15,5 тис. га лісів. Плями радіоактивного забруднення є в Глухівському та Середино-Будському районах. Забруднені райони віднесено до ІІІ та ІV зон радіоактивного забруднення. В них проживає 4246 чоловік.

За статистичними даними в області проживає близько 60000 чоловік постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, серед них 10954 – учасники ліквідації наслідків аварії (в т.ч. 1100 віднесено до І категорії). Є ще 6370 чол. постраждалих. Це не лише переселенці із зон забруднення, а і жителі нашої області. Діти – окрема категорія потерпілих. До 1998 року їх було 6,5 тис., а з червня 1999, коли урядом затверджені списки населених пунктів, де в 1986 році була підвищена доза опромінення радіоактивним йодом – 131, додалося ще 34 тисячі дітей. Відтак маємо в нашій області близько 41 тисячі дітей постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи.

У 1995 році на честь жертв Чорнобильської трагедії встановлено пам’ятний знак, виготовлений Сумським кооперативним підприємством “Мармур” на чолі з Ваганом Зурнаджяном. Троянду виготовив художник Ерік Арапетян.

У невеликому, але затишному сквері – між вулицями Герцена та Горького розташований пам’ятний знак: на основі з чорного граніту встановлено дві стели з граніту того ж кольору, які утворюють символічне зображення хреста. В нижній частині поміж стелами встановлено квітку троянди з кованого металу. На полірованих площинах стел вибиті орнаменти за мотивами національних українських рушників. У центрі основи висаджуються квіти.

 

Меморіал Слави

 

memorial_slavy

Автори меморіального комплексу:

архітектор-художник – Гнездилов В.Г.,

скульптор – Вінайкін В.П.

В грізні роки Великої Вітчизняної війни сумчани, разом з усім радянським народом, піднялись на священну боротьбу проти гітлерівських загарбників. З перших днів війни сумчани виявили непохитну волю до перемоги. Вони гідно виконали свій патріотичний обов’язок перед Батьківщиною. Понад 4,5 тисяч воїнів, партизанів і підпільників загинули в боях з ворогом.

Серед них Герої Радянського Союзу:

Супрун Степан Павлович (1907 – 1941) – військовий льотчик, підполковник, двічі Герой Радянського Союзу. Народився в селі Річки Білопільського району Сумської області.   За вміле виконання складних і відповідальних завдань командування, сміливість і відвагу Президія Верховної Ради СРСР 20 травня 1940 року присвоїла Степану Павловичу Супруну звання Героя Радянського Союзу.       За зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецьким фашизмом Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 липня 1941 року С.П. Супрун був нагороджений другою медаллю “Золота Зірка”. Він був першим двічі Героям Радянського Союзу в роки Великої Вітчизняної війни.

Денисенко Сергій Петрович (1921-1960) – народився в селі Новоселиці Сумського району. За мужність і героїзм, проявлені під час форсування Дніпра, 23 жовтня 1943 року, командиру взводу 957 стрілецького полку 309 Пирятинської стрілецької дивізії, лейтенанту Сергію Петровичу Денисенку було присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

Марченко Іван Тимофійович (1917-1948) – народився в селі Тимофіївка (тепер село Осоївка) Краснопільського району. За зразкове виконання бойових завдань командування, мужність і відвагу, проявлені в боях проти німецько-фашистських загарбників, 5 листопада 1944 року командиру 3-ої авіаескадрильї 30-го розвідувального авіаполку ВПС Чорноморського флоту Івану Тимофійовичу Марченку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Мірошниченко Петро Панасович (1922-1944) – народився в селі Запсілля Краснопільського району. Повторив подвиг Олександра Матросова. За подвиг в ім’я Вітчизни 3 червня 1944 року Петру Панасовичу Мірошниченко посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Нестеровський Микола Семенович (1907-1944) – народився в Сумах. За мужність і відвагу, проявлені в боях з німецько-фашистськими загарбниками, 13 вересня 1944 року командиру окремого саперного взводу 794-го полку 232 Сумсько-Київської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії Миколі Семеновичу Нестеровському було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Ройченко Олександр Олександрович (1911-1943) – народився  в селі Хотінь Сумського району. За мужність і героїзм, проявлені в боях проти німецько-фашистських загарбників, 17 жовтня 1943 року Олександру Олександровичу Ройченко було посмертно присвоєно звання Героя Радянського союзу.

Терезов Євгеній Матвійович (1917-1943) – народився в місті Суми. За мужність і відвагу, проявлені в боях проти фашистських загарбників, указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 вересня 1943 року гвардії капітану, командиру дивізіону 124 гвардійського артилерійського полку 52 гвардійської ордена Леніна стрілецької дивізії Євгену Матвійовичу Терезову було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

23600 мирних жителів і радянських військовополонених були закатовані фашистами в місті.

Для увічнення пам’яті сумчан, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни, в 1975 році споруджено меморіальний комплекс Вічної слави у відповідності з Постановою ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 14 лютого 1975 р. № 87.

В 1981 р. залізобетонну скульптуру замінено на бронзову.

Композиційним центром меморіального комплексу є монументальна скульптура радянського воїна – визволителя, який правою рукою підняв вгору меч, а в лівій руці тримає щит з зображенням п’ятикутної зірки.

Скульптора воїна встановлена на пілоні і знаходиться в центрі меморіальної площі, до якої від аванплощі ведуть широкі парадні сходинки з двома вхідними стелами. Меморіальна площа замикається центральною меморіальною стелою.

Скульптура воїна залізобетонна. Залізобетонна серцевина пілона облицьована сірими гранітними блоками. Фундамент пілона залізобетонний, висота 6,75 м. На стилобаті біля основи пілона розташована відлита з бронзи розетка “Вічного вогню” діаметром 1,2 метра. Стилобат облицьований темно-сірими полірованими гранітними плитами.

Вхідні стели розташовані ліворуч і праворуч від парадних сходинок. Виконані вони з залізобетону, облицьованому сірими гранітними блоками і плитами. На вхідній стелі зліва – барельєфне зображення ордена Вітчизняної війни і дата 1941. на вхідній стелі праворуч – барельєфне зображення ордена Перемоги і дата 1945.

Центральна меморіальна напівциркульна в плані стела виконана також з залізобетону, що облицьований з двох сторін і з боків гранітними плитами. Лицьовий бік для надписів облицьований полірованими плитами з лабрадориту. На ній викарбувані імена сумчан, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни і написи. Меморіальні тексти та імена загиблих чергуються.

“5000 мирных жителей 18600 советских военнопленных замучены фашистскими палачами в городе”

Меморіальний комплекс увічнює героїчні подвиги сумчан, проявлені ними в боротьбі з фашистськими загарбниками.

 

Пам’ятник Іванові Харитоненку

883

В Україні багато пам’ятників подиву гідної долі. Та навіть серед них історія цього – унікальна. Вона складається з восьми років боротьби за встановлення, близько двадцяти років буття, відтак сімдесяти років забуття і врешті, вже в наш час, кількох років борінь за відродження. Йдеться про пам’ятник почесному громадянинові Сум Іванові Харитоненку.

Боротьба за встановлення пам’ятника була довга і складна. В 1991 році доведено, що автор пам’ятника – один з найвизначніших російських скульпторів Олександр Опєкушин, творець пам’ятників Пушкіну в Москві та Петербурзі, Лермонтову – в П’ятигорську, співтворець монумента “Тисячоліття Росії” в Новгороді.

Уже 2 грудня 1891 року під час похорону Івана Харитоненка зродилася думка встановити небіжчикові пам’ятник, і тоді ж було зібрано на це близько 15 тисяч карбованців.

П’ять років знадобилось для того, щоб креслення, схеми, ескізи О.Опєкушина дістали втілення в граніті та бронзі. Крім автора, до створення монумента доклав рук французький скульптор Аристид Круазі, знаний сумчанам як автор мармурових надгробків на центральному кладовищі, а парижанам – як автор скульптур у Луврі та садах Пале-Рояля. Фігуру І.Харитоненка було вилито з бронзи в Парижі під його наглядом.

Місто все-таки домоглося свого – пам’ятник установили не на тихій Троїцькій вулиці, а на велелюдному Покровській площі. Іван Харитоненко заслужив право стояти в самому осередді Сум, там, де сходяться всі вулиці, де вирує життя.

Пам’ятник було відкрито 1 жовтня 1899 року. У Спасо-Преображенському соборівисокопреосвященний Амвросій відслужив божественну літургію і панахиду. Потім відбувся хресний хід до пам’ятника. Люди йшли цілими родинами, всю величезну площу заповнив народ. І знову був молебень з водоосвяченням і окропленням пам’ятника, і були промови, і сльози, і покладення вінків.

Перед сумчанами І.Харитоненко постав з непокритою головою. Скульптор домігся не просто портретної подібності. У постаті вгадувалася людина великого розуму, енергійної вдачі. Всі частини пам’ятника гармонували між собою. Згодом насадження дерев і декоративний ланцюг на чавунних стовпчиках з давнім гербом міста, високі чавунні світильники доповнили прекрасний ансамбль.

Так він і стояв, немов охороняючи місто, беручи участь у зібраннях, що відбувалися тут. Неначе й не скінчився земний вік Івана Харитоненка, бо його в доброчинній діяльності наслідував син. Це бувпам’ятник усім господарям життя в кращому значенні цих слів, пам’ятник мудрості й силі, шляхетності й доброзичливості народу, здатного дарувати світові людей, серця яких не черствіють у багатстві, а лишаються живими й милосердними.

1920 року пам’ятник скинули з постаменту й знищили. У 20-ті роки на позосталому постаменті хотіли встановити скульптуру Т.Шевченка, потім на довгі роки на ньому запанував Ленін. Із встановленням у Сумах нового пам’ятника Леніну постамент знов спорожнів. Понад десять років височів у середмісті порожній п’єдестал.

Аж ось рівно через сто років після того, як Сумська міська дума прийняла рішення встановити пам’ятник І. Харитоненкові, у 1991 році Сумська міськрада ухвалила відновити його. Місцевий скульптор Анатолій Івченко відтворив постать І. Харитоненка. Та минуло ще кілька років, перш ніж вона повернулася на п’єдестал.

Відновлений пам’ятник урочисто відкрито 23 червня 1996 року, в день міста.