Золоті весла Олександра Шапаренка

Олександр Максимович Шапаренко народився 16 лютого 1945 року у селищі Степанівка на Сумщині. 

Закінчив Київський інститут фізкультури. Упродовж 15 років — капітан збірної СРСР з веслування. Тривалий час  тренував веслувальників в Іспанії  й очолював там спортивну школу. Був тренером збірної України з веслування.

1972 року, коли Олександр виборов друге олімпійське «золото», у країні Султанат Оман вийшла друком поштова марка, присвячена  рекордам сумчанина. Такої честі не було удостоєно жодного спортсмена-веслувальника. Марка стала філателістичною рідкістю, її високо цінують на світовому ринку.

111111

У нього були дійсно золоті вес­ла. За час своєї кар’єри сумчанин виграв півсотні медалей різного гатунку в тому числі – 2 золоті; одну срібну олімпійську відзна­ку.

Автор двох книг: «Золоте весло капітана», «Золоті весла».

Лауреат премії «DELEOS» асоціації АМІGOS DEL DEPORTE (Іспанія, 1994 рік) та премії «За найкращий спортивний доробок» Асоціації спортивних журналістів Іспанії у 1996 році.

У 2007 році нагороджений медаллю Міжнародної федерації з веслування на байдарках і каное при Міжнародному олімпійському комітеті міста Лозанно за видатні спортивні досягнення у 2007 році.

Олександр Шапаренко входить у десятку кращих спортсменів України ХХ століття.  Він – почесний громадянин Сум.

 Рецепти успіху від Олександра Шапаренка

Учіться працювати без утоми, не лінуйтеся думати, постійно шукати, вивчати те. що приносить успіхи у спорті іншим.

Не замикайтеся в собі, не тамуйте свої образи і проблеми. Розвивайте у собі гарне честолюбство. Не любов до спортивних почестей, слави, а невгамовне прагнення рухатися вгору до вершин майстерносгі.

Якщо прагнете досягти світових висот, треба готуватися до того, що це стане вашим основним заняттям.

Таємниці найстарішої церкви міста Суми

26 червня виповнилося 362 роки з дня заснування міста Суми, коли у відповідь на чолобитну переселенців з Правобережної України на чолі з осадчим Герасимом Кондратьєвим було отримано резолюцію уряду царя Олексія Михайловича.

8857_800x600_2_01_h640

Є дуже цікава й моторошна легенда про привид дівчини, який і досі «живе» у Святовоскресенській церкві. Це привид сестри (за іншою версією — дочки) Герасима Кондратьєва, яку начебто живцем замурували в стіни храму.

Перша згадка про цю подію збереглася в історико-краєзнавчій праці архиєпископа Філарета (Гумілевського) «Історико-статистичний опис Харківської єпархії» (1854-1859). Ось як він про це пише (Филарет. Историко-статистическое описание Харьковской епархии. — Харьков, 1857): «Герасим Кондратьевич был искренний слуга Царя земного и небесного и человек с характером энергическим. Предание вот что говорит о поступке его с родною сестрою. Сестра его была отважная женщина, но жила нечестно; она набрала себе ватагу сорванцов и на большой торговой дороге обирала с ними московских купцов. Брат Герасим Кондратьевич, узнав о том наверное, приказал сказать ей, чтоб унялась. Она не слушалась. В другой раз он сам строго говорил ей о ее худой жизни и требовал с угрозами, чтобы бросила она свои привычки. Сестра не преставала жить по-прежнему. Тогда Герасим Кондратьевич, поймав ее на деле ее, засадил в каменную стену и замуровал».

Старший благочинний Сумської єпархії протоєрей Богдан Козенко говорить, що привидів у храмі не бачив ні він, ні хтось із духовенства чи прихожан.

— Я впевнений, що це просто красива легенда і ніхто у стіни храму живцем дівчину не замуровував. Легенда напевно виникла тому, що є версія, що під нижнім храмом є усипальниця Кондратьєвих, але ті приміщення, які там нібито були, та потаємний хід до Псла давно засипані, ніхто жодних наукових досліджень чи розкопок не проводив, тому напевно сказати ніхто й не зможе чи є там захоронення. Але цей храм унікальний: мало того, що це найстаріша будівля міста, це також дуже намолене місце, і треба дякувати Богу, що сумчани тут молилися більше 300 років і мають можливість молитися й донині.

Насправді ж, Герасим Кондратьєв не міг нікого замурувати в стіні Воскресенської церкви, оскільки помер за рік до того, як вона була збудована.

 

Чому околиця Сум називається Лука?

Лука з давніх-давен була приміським селом, як і сусіднє село Баранівка. Ну, скаже хтось, це місце випасу на заливному лузі. Так, це вірно лише в тому разі, де є лука та сіножаті біля води чи річки. Але в розташованому на високому горбистому виступі над Пслом перед Баранівським мостом, ні луки, ні випасу немає і ніколи не було, а от назва і досі залишилася.

Отож слово “лука” має декілька значень: 1) вигнутий виступ переднього або заднього краю сідла; 2) заплавний луг; 3) місце, де русло ріки робить петлю; 4) слоб.-укр., місце злиття (злуки) двох річок.

777

ІСТОРІЯ ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ МІСТА СУМИ

 

Що не назва – то загадка, проблема, розв’язання якої має величезне пізнавальне значення. Воно й дає ключ до розуміння краси рідного краю, його мови, історії.

О. Стрижак

З ранніх дитячих років ми засвоюємо десятки різних географічних назв, починаючи зі своєї вулиці, села, міста, найближчої річки і кінчаючи країнами світу. Але чи завжди розуміємо зміст цих назв? Чи знаємо, як і чому вони виникли?

Зміст найменування нашого обласного центра – міста Суми – нібито цілком зрозумілий. Зате неоднакову відповідь одержуємо ми на питання: чому Суми названо саме цим ім’ям?

Геральдичним знаком дореволюційних Сум, як відомо, були три мисливських сумки, зображених на срібному полі щита. За підставу для такого герба стала легенда про нібито знайдені тут колись сумки. Звідси, говорять, і пішла назва міста. Кому не зрозуміло, що ця легенда не має під собою ніякого реального грунту? Адже й справді, хто це міг за давнього часу, коли наш край був ще не заселений, полювати тут на дичину та ще й залишити спорядження на спогад про свою фантастичну мандрівку?

Так само безпідставною треба визнати спробу деяких авторів вивести назву міста Сум від українського дієслова “сумувати” або іменника “сум’’. Суми, говорять згадані автори, дістали таку назву тому, що перші переселенці засумували за тими місцями, звідки сюди прибули.

З цього твердження виходить, що новозбудоване місто якийсь час не мало власного імені: підшукують йому таке ім’я тільки тоді, коли в його жителів нібито “стабілізувалося” почуття суму, яке, до речі, в цей час не могло бути їм властиве.

Найдавнішими назвами в географічній топоніміці справедливо вважають назви річок.

Зрозуміло, чому це так. Ріки відігравали дуже важливу роль у житті наших предків. Під час переселень ріки вказували людям напрямок. Вони служили за найзручніший засіб зв’язку. Вони годували, поїли. По ріках відбувалося розселення людей. Отож не дивно, що від рік успадкували свої імена численні міста, в тому числі Москва, Свіяжськ, Оскол, Жиздра, Хорол, Острогорськ й інші. В нашому краї це саме треба сказати про такі однойменні населені пункти, як Ромни, Конотоп, Шостка, Грунь, Есмань, Терни, Вири, Клевень, Сироватка тощо.

Sumy_Naberezhnaja_Sumki

Перші переселенці прибули на місце нинішніх Сум навесні 1655 року. Офіційного дозволу на заснування міста було надано 26 червня 1655 року. Назва міста, традиційно для Слобідської України, походить від гідронімів, що мають тюркське коріння (СУ-, “вода”). Вперше назва “Суми” згадується під 1627 р. для позначення урочища – місця злиття річок Суми й Сумки та впадіння їх у р. Псел.

 

Микола Терещенко. Історія доброчинності

3_6

Так, це було майже за Гоголем. І батько, Артемій Терещенко, чи­мось нагадував Тараса Бульбу. Як і той, був вихідцем із старови­нного козацького роду. Трудовий шлях починав у Глухові, останній столиці Лівобережної України.

На той час, коли троє синів пі­дросли, Артемій Якович Терещенко був уже заможною і шанованою всіма людиною. З тих, хто, як ка­жуть, власним горбом створював добробут, починаючи з ятки, у якій став торгувати свіжоспеченим хлі­бом. До нього йшли, бо хліб був найсмачнішим у всьому славно­му Глухові. Його шанували, бо зна­ли, яким міцним і надійним є його купецьке слово і яке він має добре, милосердне серце.

Коли сини Микола, Федір і Се­мен підросли, батько влаштував їм генеральні оглядини. «Чесно працювати і робити людям добро» – такими були його напутні сло­ва.

Серед синів не було гоголівського Андрія — ніхто з них не зра­див батьківської настанови. При­клад же у діловій, доброчинній ді­яльності показав старший син Ми­кола Терещенко. З дитинства ося­гав ази підприємництва. Батько вчив залізно тримати слово, порядності, змалечку виховував непе­ресічну працьовитість: порядна людина може чогось добитися в житті лише «своїм горбом». Батькова наука лягала у благодатний ґрунт — природа не обійшла ді­тей кмітливістю, розумом.

Микола ще юнаком взявся продовжувати батькову справу — торгівлю хлібом, тільки уже на іншому, більш високому рівні. Він умів укладати угоди за закупівлю зерна з місцевими поміщиками з вигодою для обох сторін, з ним ле­гко було мати справу, особливо, коли поміщики завважили, що мо­лодий купець жодного разу не по­рушив умов договорів навіть у дрібницях. І в знак особливого до­вір’я стали продавати йому зерно навіть у борг, під чесне купецьке слово. І жодного разу той їх не пі­двів.

Коли Миколі стало затісно в од­ній цій сфері, він спробував чу­макувати, і також успішно. Що й не дивно — і цей бізнес юнак по­вів, як і належить прагматичній людині. З Криму возив сіль (на волах, іншого транспорту не було), а туди хліб, який там був значно дорожчим. Але особливий діловий успіх очікував його з початком Кримської війни — він взявся по­стачати військам продовольство та обмундирування.

З 1861 року, зі скасування крі­посного права, настали інші часи. Умови господарювання на землі різко змінилися, напівсонні й не дуже кмітливі поміщики з дво­рянства, не звиклі добувати засо­би до існування особистою пра­цею, розгубилися, їхні господарс­тва одне за одним банкрутували. Микола Терещенко почав їх ску­повувати.

На той час припадає і зародже­ння в Російській імперії цукрової промисловості. Стали з’являтися свої, вітчизняні цукрозаводи. Во­ни потребували сировини — цу­крових буряків. І знову, тепер уже на новій хвилі, виграв молодий підприємець, зі щонайбільшою ко­мерційною користю використову­ючи скуплені у поміщиків землі. Незабаром він уже став власником цілої низки цукрозаводів.

Від батьків, особливо від мате­рі, син успадкував і добре серце. Накопичення багатства для нього не було самоціллю, і він уже в моло­дому віці прилучився до громадсь­кої, а відтак і благодійницької ді­яльності. Аби знизити захворюва­ність мешканців Глухова, Микола спільно з братом засновує велику лікарню, на утримання якої постій­но відраховує два відсотки своїх прибутків, а це були великі гроші. Ще більше, три відсотки, Терещенки перераховують на потреби заснова­ного ними ж притулку для малолі­тніх сиріт та інших знедолених. На пожертви Терещенків були побудовані: ремісниче училище, жіноча та чоловіча гімназії, педагогічний інститут (нині Глухівський національний педагогічний університет ім. Олександра Довженка), будинок 1-го банка.

 А невдовзі брати звели й гордість Глухова — Трьох-Анастасівську церкву в неовізантійському стилі. Настінний розпис на їхнє запроше­ння виконали визначні майстри, котрі розписували й Володимирський собор у Києві. У цілому ж Тере­щенки, батько й сини, пожертвува­ли своєму рідному місту понад пі­втора мільйона рублів — величе­зну, як на ті часи, суму. Деякі фахівці зазначають, що з родового маєтку в церкву був виритий підземний хід, щоб «цукровий магнат» щоранку міг ходити туди молитися.

HluhBashnya5-

Але й глухівчани прагнули належно віддячити благодійникам. Упродовж дванадцяти з лишком років Миколу Терещенка безмінно обирали головою міського самоврядування.

У 1875 році Микола Артемович оселився в Києві. Він жваво цікавився міськими справами і віддавав багато своїх сил і коштів на благоустрій Києва. Збудував лікарню для чорноробів, а також амбулаторії і лікарні  для Маріїїнського Червоного Хреста. Багато енергії і грошей вклав він у Маріїнський дитячий будинок, чоловічу гімназію, торговельну школу і жіночу гімназію на Подолі.

Але найбільша пам’ять про нього збереглася в першій Київській гімназії. Завдяки його старанням і коштам у гімназії була чудова церква з найкращим хором, бібліотека, лікарня, проводилося безкоштовне навчання для успішних учнів з бідних родин. За його участі створені Політехнічний інститут у Києві, Народний будинок і товариство грамотності.

Завдяки старанням цієї родини українська столиця досі має багаті зібрання картин та витворів мистецтва у чотирьох музеях: Національному художньому ім. Т. Г. Шевченко, Російському, західного і східного мистецтв.

До речі, три з цих музеїв займають будинки, які належали відомій родині, а четвертий споруджений на їх кошти. Крім цього, із найвідоміших споруд побудованих Терещенками – дитяча лікарня «Охматдит», будівля Театрального інституту ім. Карпенка-Карого і будівля медичної бібліотеки на вул. Толстого.

Крім численних пожертвувань Микола Терещенко фінансував будівництво Маріїнського дитячого притулку, нічліжки, безплатної лікарні, Києво-Печерської гімназії, торгових шкіл. Значною мірою установи утримувалися за його рахунок і членів родини. 150 тисяч карбованців Микола Терещенко пожертвував на будівництво Київського політехнічного інституту.

За своє життя Микола Артемович був нагороджений орденами Станіслава ІІІ і І ступенів, Святого Володимира ІІ і ІІ ступенів, Анни І ступеня й особливо почесним орденом Білого Орла – за велич духу.

Не дивно, що вдячні кияни на його честь в 1899 році назвали одну з вулиць Терещенківською. А жителі його рідного Глухова встановили пам’ятник на міській площі.

В одній зі своїх книг нащадок Миколи Терещенка – Федір написав «Ты получил, чтобы давать. Ты был ведом, чтобы вести…»

Які чудові слова! І наскільки рельєфно вони відбивають суть одного з найдивовижніших людей, яких породила наша земля і які вірно служили їй…

Леопольд Єгорович Кеніг

19390_800x600_kenig1

Бути німцем – значить робити справу заради неї самої.

Ріхард Вагнер

Мабуть, найбільш енергійною і заповзятливою нацією старої Європи XVIII – XIX ст. були німці. Незважаючи на тривалу відсутність власної держави, вони були з дитинства привчені до роботи і порядку. Саме ці дві якості німецького народу були кинуті на благодатний український ґрунт, яка дала сходи вітчизняного підприємництва, найбільш відомим представником якого є Леопольд Кеніг.

Петербузький німець, цукрозаводчик, купець першої гільдії, член імператорського Вільного економічного товариства. Придбав землі в Охтирському та Лебединському повітах Харківської губернії загальною площею близько 40 тис. десятин. Тоді ж став власником двох цукрових і одного рафінадного заводів в маєтку Тростянець. На початок XX ст. річний обіг заводів Кеніга становив 40 млн руб. Український особняк Кеніга розташувався в Шаровці, що неподалік Тростянця (нині – Богодухівсьюій район Харківщини).

Цукровий магнат залишив величезний слід в історії Тростянеччини.

Леопольда Кеніга називали «цукровим королем». До того ж і прізвище мав «королівське» (у перекладі з німецької «Кеніг» означає «король»). А між тим багатомільйонних статків він домігся своїми руками і власним розумом.

Корені Кеніги мали німецькі. Дід Леопольда Кеніга мав невеликого млина неподалік від міста Ерфурта, батько залишився сиротою у десятирічному віці і вимушений був самотужки шукати місце під сонцем. Знайшов його в Росії, переїхавши у 1812 р. до Петербурга. До сьомого поту працював хлібопекарем, поповнивши хлібопекарську громаду своїх співвітчизників. Розпочав свій бізнес у Росії з простого робітника у пекарні Георга Вебера. Коли одружився з донькою господаря пекарні Гертрудою, відкрив власну пекарню. Справи пішли вгору, однак пожежа 1837 р. знищила все майно батька майбутнього цукрозаводчика. Тому син Леопольд вимушений був влаштуватися на цукровий завод близького знайомого своєї родини, де пройшов усю школу цукроваріння. Через п’ять років він був уже першим радником у справах і помічником господаря. Власник заводу платив йому найвищу платню, лише б утримати Кеніга у себе.

Після смерті свого господаря Леопольд перейшов на великий завод відомого підприємця Прокопія Пономарьова та отримав там посаду головного майстра. У 1846 р. він одружився з Кароліною Пампель. Через два роки після одруження Кеніг позичив у родини Пампеля 27 тис. руб. на придбання цукрового заводу. За час його господарювання завод став виробляти майже вдвічі більше цукру, що дало можливість Кенігу вже через два роки повністю розрахуватися з боргами, а через три – вигідно продати своє підприємство. Далі Леопольд орендував завод з вдвічі більшим річним виробництвом. Тоді ж він заснував компанію «Л. Є. Кеніг».

У 70-х роках XIX ст. Леопольд Кеніг стає власником двох цукрових і одного pафінадного заводу в маєтку Тростянець Харківської губернії. Перший цукровий  завод, що знаходився на її території маєтку, належав Охтирсько-Тростянецькому акціонерному товариству, влаштованому князем Василем Голіциним, колишнім власником Тростянця. Значною частиною акцій товариства володів Кеніг, що придбав їх одночасно з купівлею маєтку. У 1881р. товариство було ліквідовано, і завод перейшов в одноосібне володіння. У цій самій місцевості також розташо­вані його паркетна фабрика, винокурний завод і фабрика з виробництва в’язального паперу. Кеніг отримав дозвіл губернатора на встановлення у своєму маєтку електрики і згодом збудував дизельну електростанцію. Через центр його маєтку проходила залізниця, тоді і виникла досі існуюча станція Смородине. У 1881 р. у маєтку з’явилася власна телефонна станція, а ще через три роки запрацювала нова лікарня. У 1888 р. у Тростянці було побудовано рафінадний завод фірмою «Вейхельт».

Як не прикро, з усіх цукрових заводів Леопольда Кеніга і сліду не залишилось, крім Тростянецького. Зате продовжують служити людям добротні споруди колишніх квартир службовців та лікарні у якості приват­них помешкань. Палац для дітей та юнацтва – це колишня бібліотека Кенігів. Майстерні використовувалися як приміщення цехів Тростянецького машинобудівного заводу. Окрасою міста є Вознесенський храм, споруджений на кошти спадкоємців Кеніга. Школа №1 теж постала не в останню чергу завдяки фінансовій підтримці родини петербурзьких німців. Також у приміщенні цукрового заводу розташувалася шоколадна фабрика «Україна».

Леопольд Кеніг помер, коли йому було 82 роки (1903). Його спадкоємцями лишилися п’ять синів: Карл, Леопольд, Олександр, Фрідріх та Юлій. 1 січня 1905 р. вони організували повне торгове товариство із назвою фірми «Л. Є. Кеніг-Спадкоємці», а з 1 січня 1913 р. одноособовим володарем фірми став молодший син – Юлій Леополь­дович Кеніг. Вся власність Кенігів була націоналізована комуністами у 1918 р. Родині вдалося емігрувати за кордон.

Про унікальні підприємницькі та організаторські здібності Леопольда Кеніга знали тоді і бізнесмени-початківці, і досвідчені підприємці. Чого варта лише одна його формула успішного підприємництва: «Кадри. Якість. Капі­тал!» Вона стала наріжним каменем зрілої підприємницької діяльності Кеніга, безпомилковою тактикою у повсякденній діяльності і, звичайно, секретом його приголомшливих успіхів.

Володимир Петрович Куц

 

2016_04_15_kros_kutsa

(7 лютого1927-16 серпня 1975)

90 років від дня народження

Володимир Петрович Куц – видатний спортсмен, легкоатлет, заслужений майстер спорту, заслужений тренер, двократний олімпійський чемпіон (1956), чемпіон Європи (1954) і СРСР (1953- 1957). Світовий рекордсмен, нагороджений     орденом Леніна.

Народився у с. Олексине Тростянецького району. Батьки Володі працювали на цукровому заводі ім. Я.Г.Півненка в Тростянці. В Олексиному “, була тільки початкова школа, тому, починаючи з 5 класу, хлопцю довелося ходити в сусіднє село Білку. Як і всі пінські діти, Володя рано залучився до нелегкої сільської праці.

У лютому 1943 року (в 16 років) Володя разом з товаришем утік на фронт. Був там зв’язковим у штабі полку. Довелося з донесеннями пробиратися під кулями, ходити в атаки.

Вік свій Володя старанно приховував, але командир полку бачив, що зв’язків ще зовсім хлопчик і пожалів його. Невдовзі забезпечений харчами, грішми і документами Володя на попутках їхав на Урал її артилерійське училище. Але в Курську він потрапив під сильне бомбардування і втратив документи на провіант. Довелося добиратися додому, де його давно вважали загиблим. Працював в колгоспі, навесні і влітку 1944 р. робив на тракторі, а в жовтні його призвали в армію і направили до снайперської школи в Пирятін (Полтавська обл.). Все у Володі виходило гаразд, а ось крос на І км, що був обов’язковим для одержання значка •ГТО йому ніяк не давався. Він міг пробігти в кілька разів більше, але в часову норму не вкладався. Почав тренуватися і таки домігся свого.

Восени 1945 р. Володя став служити на Балтійському флоті артилеристом в гарнізоні на невеликому острові. Там фізпідготовці приділялася належна увага, він брав участь у проведенні кросів і мав успіх, його стали посилати на всі відповідальні змагання з бігу. Не маючи тренера, Володимир з кожним роком поліпшував свої результати. Лише навесні 1951 року Куцу пощастило зустрітися з відомим тренером Леонідом Хоменковим, який спеціально для нього склав план тренувань. Після цього ще в ряді змагань Куц показав хороші результати.

В 1953 році він завоював дві срібні медалі на IV фестивалі молоді в Бухаресті (Румунія), дві золоті – на першості країни і встановив всесоюзний рекорд під. кінець сезону. Ім’я його стає відомим.

В 1954 році спортсмен встановив світовий рекорд на чемпіонаті Європи в Берні (Швейцарія). Після чого стає одним з претендентів на XVI Олімпійські ігри, що мали відбутися в 1956 році в Мельбурні (Австралія).

Олімпійські ігри почалися 22 листопада 1956 року. Перший виступ Куца на Олімпіаді (забіг на 10 км) відбувся 23 листопада. В забігу брали участь14 спортсменів. Основними суперниками були двоє: Володимир Куц і англієць Гордон Пірі. Більшість спеціалістів прогнозували перемогу Пірі, котрий незадовго до Олімпіади на дистанції 5 км не тільки переміг Куца, а й відіграв у нього світовий рекорд.

Але на Олімпіаді Куц пробіг 10 км за рекордний час. Пірі прийшов тільки восьмим. Перемога на «десятці» обійшлася Куцові дорого і потрібен був час. щоб організм відновився, але 28 листопада Куц мав брати участь в наступному забігові (5км). Куц вирішив відмовитися, і команда його підтримала, але чиновник із Спорткомітету заявив: «Ти мусиш бігти, тому що це потрібно не тобі, а Батьківщині!». Окрім того, чиновник пообіцяв Куцу в разі перемоги генеральську пенсію.

І він не тільки взяв участь у забігові, а й вдруге став олімпійським чемпіоном, встановивши ще один олімпійський рекорд: Куц став героєм XVI-Ї Олімпіади. Це була вершина його спортивної кар’єри.

Майже рік він відновлював своє здоров’я. У лютому 1957 року лікарі прямо сказали: «Киньте біг, якщо думаєте жити». У жовтні в Римі Куц встановлює світовий рекорд у бігові на 5 тисяч метрів, побити який вдалося лише наступному поколінню стаєрів. Куца все частіше почало турбувати здоров’я.

kucІ в 1959 році він завершує свої виступи, переключається на навчання, закінчує Ленінградський інститут фізкультури, стає тренером, підготував кількох видатних спортсменів.

У день смерті прославленого спортсмена – 16 серпня 1975 року в Ніцці (Франція) проходили великі міжнародні змагання, коли диктор повідомив глядачам, що в Москві у ПІЦІ 48 років помер олімпійський чемпіон Володимир Куц. Весь стадіон встав, щоб ушанувати пам’ять великого майстра.

Поховано Куца в Москві на Преображенському цвинтарі.

Ім’я видатного спортсмена не забуто. У Москві на її риторії ЦСКА встановлено бюст і пам’ятник Володимиру Куцу, його ім’ям названо футбольно-легкоатлетичний спортивний комплекс.

Не забутий В. Куц і на своїй батьківщині. На приміщенні Білківської школи, де він вчився, в 1983 р. встановлено меморіальну дошку, у Тростянці, на території місцевого стадіону, який носить ім’я В.Куца, – пам’ятник видатному бігуну (1985).

Щороку на Сумщині організовують легкоатлетичний крос пам’яті Володимира Куца.