Тих днів не змовкне слава

В пам’яті каменю,
В пам’яті серця
Жодне з імен цих
Повік не зітреться.
Вічний вогонь –
То любов пломениста
Вдячних сумчан
До визволення міста.
Напис на стелі біля Вічного вогню

2 вересня 2018 р. сумчани відзначать 75 років від дня визволення міста Суми від нацистських окупантів. Місто Суми було окуповане ворогом 10 жовтня 1941 року. 22 місяці і 23 дні воно знаходилось під владою окупантів.

Повному визволенню Червоною Армією Сумської області від ворога передував розгром нацистських окупантів на Курській дузі. 10 серпня Воронезький фронт своїми правофланговими частинами досяг опорних пунктів ворога в районі Боромлі, Охтирки Сумської області. Частини 27-ї армії генерала С.Г. Трофименка 8 серпня визволили Велику Писарівку. Наступного дня війська 40-ї армії генерала К.С. Москаленка у взаємодії з 10-м танковим корпусом визволили місто Тросгянець. У багатоденних запеклих боях, які розгорнулись у районі Охтирки, проти ворожих військ героїчно бились частини 1-ї танкової армії (командуючий генерал-лейтенант М.Є. Катуков), 5-ї гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант A.C. Жадов), 2-ї повітряної армії (командуючий генерал-лейтенант С.А. Красовський). Під час боїв Охтирка кілька разів переходила з рук у руки. Остаточно вона була визволена 25 серпня 1943 р. У розпал боїв за Охтирку наші війська 19 серпня вибили ворога з Лебедина.

На Суми вели наступ війська 38-ї армії Воронезького фронту (командуючий генерал-лейтенант Н.Є. Чибісов). Щоб подолати опір ворога, війська 38-ї армії  30-31 серпня обійшли місто з флангів. Ранком 1 вересня воїни 520-го стрілецького полку 167-ї стрілецької дивізії першими увірвалися на західні околиці Сум.

Відомо, що генерал Н. Чибісов при взятті Сум використав тактику командувача царської армії О.О. Брусилова. Завдяки його швидкому «лобовому» наступу через Баранівку німці були змушені відступити з міста через Новомихайлівку.

О 8-й ранку 1 вересня визволили Битицю, потім Зелений Гай. Дуже важкий бій розгорівся перед Баранівкою. Бойові порядки першого батальйону, яким командував капітан Бруй, відбивали одна за одною атаки фашистів. На кулеметну обслугу сержанта Михайла Литвина сунули більше ста гітлерівців. Литвин не розгубився, відважні кулеметники підпустили ворога на відстань 40-50 метрів і потім зблизька розстріляли. Увечері 1 вересня бійці увійшли на околицю Сум.     (Зі спогадів учасників боїв).

СУМИ 2

Місто Суми було визволено 2 вересня 1943 року о 7.30 ранку частинами і з’єднаннями 38-ї армії. На Сумському напрямку наступали 167-а, 232-а, 340-а стрілецькі дивізії 50-го стрілецького корпусу Червоної Армії. Пізніше цим військовим частинам присвоїли почесне звання Сумсько-Київських дивізій, а в Сумах одна з вулиць носить їх назву.

На місці, де зараз знаходиться Сумська ЗОШ І-ІІІ ст. №8, у повоєнні роки знаходилася школа №5. На території та в приміщенні школи був розташований пересильний табір для військовополонених Червоної Армії та цивільних людей, котрі потерпали від усіляких знущань: принизливих катувань, зневаги, жорстких випробувань холодом і голодом, примусової тяжкої та виснажливої праці. Багато інших страждань і нелюдських випробувань довелося пережити полоненим у фашистському таборі. На калькуляторах смерті нацистські чиновники точно розрахували, який зиск можуть мати від праці кожного в’язня, скільки часу він може прожити і як краще використати його останки.

За роки Другої Світової війни через табори смерті пройшли 18 мільйонів людей різних національностей: українці, євреї, грузини, азербайджанці, вірмени, роми, росіяни, білоруси, поляки… Безвинно загинули одинадцять мільйонів чоловіків, жінок і дітей (із них сотні тисяч українців).

Навесні 2008 року активісти громадського об’єднання «Пошуковий загін «Гвардієць» на невеликій ділянці поблизу восьмої школи виявили останки понад 300 людей. Огляд скелетів дозволив встановити, що більшість полонених мали бойові поранення різного ступеня тяжкості. Голови багатьох були розбиті. Згодом під час проведення земляних робіт у травні 2014 біля будинку № 34 в Інститутському провулку виявили ще 35 останків полонених. Їх перепоховали на Аварійному кладовищі в м. Суми.

2 вересня 2015 року під час відзначення 72-ї річниці визволення міста від фашистських загарбників, на вулиці Троїцькій відкрили пам’ятний знак на місці, де в роки війни був концтабір. Він являє собою дві брили кварциту вагою 25 і 10 тон, обтягнуті колючим дротом, що “символізують собою розколоту навпіл війною долю”. На них зображені ангели, які символізують душі загиблих. На меморіальній табличці написано: «На території та в приміщенні школи №5 (нині №8) розташовувався пересильний табір для військовополонених з Червоної армії та цивільних осіб. За період окупації міста в 1941-1943 рр. загинули понад 8600 військовополонених і мирних жителів. Вічна пам’ять жертвам Другої світової війни!».

1505407470_13.jpg

2 вересня 2017 року на території школи №8 відкрили другу частину меморіального комплексу в пам’ять за загиблими сумчанами різних національностей у нацистських концтаборах у роки Другої світової війни. Поряд з каменем «Тінь минулого» встановлено «Свічу пам’яті» з колючого дроту та ґрат, на якій – металеві пластини з прізвищами замучених у концтаборах та тюрмах, тих, хто зник без вісти.

Вони викарбувані українською, польською, азербайджанською, вірменською, грузинською мовами та івритом, нагадуючи, що нетерпимість до інших народів лише руйнує та вбиває.

За задумом авторів цього меморіального комплексу, список імен закатованих на території школи № 8 людей буде розширюватися.

1505407470_4.jpg

Розказуйте… Розказуйте про тих,
Що полягли й легендами воскресли,
Піснями повернулись до живих,
Життя і волю нам принесли.
Будь ласка, розкажіть своїм синам,
Онукам, правнукам, шановні ветерани.
Все пригадати допоможуть вам
Могили братські і кургани.
Галина Ладика
Ознайомитися з літературою, в якій відображені ці історичні події, можна за посиланням

 

Advertisements

Дворазовий олімпійський чемпіон – важкоатлет Леонід Жаботинський

Леонід Іванович Жаботинський – заслужений майстер спорту, дворазовий олімпійський чемпіон (1964, 1968), дворазовий чемпіон світу і Європи, п’ятиразовий чемпіон СРСР. Прапороносець команди СРСР на відкритті Олімпійських ігор 1968 року і на закритті в 1964 й 1968 роках.

Нагороджений двома орденами Трудового Червоного Прапора (1965,1968). Почесний громадянин Запоріжжя. Автор книги «Сталь і серце». За спортивну кар’єру встановив 17 світових рекордів.

Леонід Жаботинський народився 28 січня 1938 року в родині коваля в селі Успенка, яке тепер входить до складу смт. Краснопілля Сумської області.

У 1941 році сім’я Жаботинських перебралася до Харкова, де й пережила німецьку окупацію 1941-1943 років. Спортом Леонід займався змалку. Серед однокласників він виділявся зростом, і тому вчитель фізкультури готував його в спортсмени. Л. Жаботинський не раз згадував добрим словом вчителя за те, що змалку допоміг засвоїти навички з різних видів спорту.

Любов до спорту Льоні прищеплював і батько, котрий сам був завзятим спортсменом-аматором. Він неодноразово говорив Леонідові: «Замість того щоб бовтатися без діла та по двору бігати, займався б краще спортом, ходив би на стадіон». Льоня послухав і пішов на легку атлетику – метання диска і штовхання ядра. Після восьмого класу він почав працювати на Харківському тракторному заводі й навчатися токарній справі. Майстер, у якого вчився Жаботинський, був громадським тренером з боксу, і Льоня, не кидаючи легкої атлетики, почав займатися також боксом.

Але по-справжньому Леоніда вабила штанга. Він часто приходив подивитися на тренування важкоатлетів і не втримався, записався і в третю секцію. Жаботинський міг би увійти до історії світового спорту як видатний легкоатлет. У 19 років він став майстром спорту зі штовхання ядра і бронзовим призером чемпіонату України, але на той час уже «захворів» важкою атлетикою.

По закінченні школи Леонід самостійно підготувався і вступив до Харківського педінституту (у 1957 р., закінчив у 1964 р.). І на чемпіонаті Харківської області виконав норматив майстра спорту.

Не чекаючи, доки йому вручать значок, він випросив його у свого тренера Михайла Світличного і носив із гордістю. Незабаром Леонід одружився і переїхав на батьківщину своєї дружини Раїси – в Запоріжжя.

На чемпіонаті України з важкої атлетики Леонід вперше виступив у 1957 році і посів третє місце (415 кг у сумі триборства).

У 1961 році на першості СРСР у Дніпропетровську за сумою триборства набрав 500 кг і став другим у важкій вазі.

У 1963 році Жаботинський встановив перший світовий рекорд (165 кг у ривку), став членом збірної СРСР і посів третє місце на чемпіонаті світу в Стокгольмі.

На Олімпіаду 1964 р. в Токіо Леонід Жаботинський їхав хоч і світовим рекордсменом, але другим номером збірної СРСР після тріумфатора Рима 1960 року Юрія Власова із завданням не віддати срібло досвідченому американцеві Норберту Шеманському. Про чемпіонство мова не йшла, тим паче що на тренуванні Жаботинський надірвав м’яз плеча.

Боротьбу Жаботинського і Власова на помості в Токіо, яка тривала майже сім годин, назвали найяскравішою сторінкою ХVІІІ Олімпіади. Л. Жаботинський в останній спробі підняв більшу вагу й переміг іменитого москвича Ю. Власова, ставши олімпійським чемпіоном. Наступного дня всі газети Токіо написали: «Хто не бачив поєдинок Власова і Жаботинського, той не бачив Олімпіади!»

Після Олімпіади-64 ще не раз звучав гімн на честь перемог Леоніда. Успіх повторився і на наступній Олімпіаді в Мехіко 1968 року. Тегеран і Берлін, Софія і Мехіко – пам’ятні етапи на шляху українського богатиря. У столицях Ірану і НДР він став чемпіоном світу, а в Софії на товариській зустрічі штангістів трьох країн 7 установив чотири світових рекорди, набравши в сумі триборства феноменальну для того часу вагу – 590 кг; у Мехіко виграв другу золоту олімпійську медаль.

1452838682_leonid

Майже десять років поспіль шлях Жаботинського був безперервним сходженням угору, а протягом п’яти років він володів титулом найсильнішої людини на планеті. Йому залишався один крок до того, щоб стати першим у світі спортсменом, який набере в сумі триборства 600 кг.

Однак Чемпіонат світу у Варшаві 1969 року став переломним для Леоніда Жаботинського. Під час ривка спортсмен відчув сильний біль у спині й вимушений був відмовитися від подальшої боротьби. Тільки через рік лікарі виявили, що в районі поперекового відділу в Жаботинського утворився камінь. Видаляли камінь київські хірурги. Медикам довелося робити надріз 34 см у довжину і ламати ребра. Відновитися після такої операції надзвичайно складно, але Леонід Іванович зумів повернутися в спорт.

У його повернення вже ніхто не вірив, адже у важкій атлетиці таких прикладів взагалі не було. Тим більше, на той час Л. Жаботинському було за 35. Минуло вже майже чотири роки з того часу, коли він останній раз брав участь у великих змаганнях, і два з половиною – після операції.

І ось у 1973 р. в Чехословаччині Л. Жаботинський вийшов на поміст. Вболівальники тепло вітали повернення у великий спорт дворазового олімпійського чемпіона. Л. Жаботинський встановив новий рекорд СРСР у ривку 180,5 кг. Так відбулося друге народження спортсмена. А через кілька місяців на розіграші кубка СРСР у ривку він встановлює світовий рекорд – 183,5 кг. Два світових і один всесоюзний рекорди за півроку. І це в 36 років!

Інакше як спортивним подвигом це не назвеш. Великий спорт Леонід Жаботинський залишив у середині 1970-х років. Жаботинський отримав міжнародну категорію із суддівства. У 1975 році він переїхав до Москви, працював старшим офіцером спорткомітету Міністерства оборони СРСР, тренером збірної команди Збройних сил (це не випадково, адже він закінчив Одеське артилерійське училище імені Фрунзе). З 1987 до 1991 року служив військовим радником з питань спорту на Мадагаскарі, де 8 готував збірну цієї країни, яка добре виступила на Африканських іграх.

У 1991 році був звільнений у запас у званні полковника. працював проректором з виховної роботи і безпеки Московського інституту підприємництва і права. В 1994 р. одержав звання доцента, через рік став професором. Сьогодні він, уже пенсіонер, є почесним президентом Федерації важкої атлетики Росії, кандидатом педагогічних наук.

Але зв’язків із рідною Україною Леонід Жаботинський не втрачав ніколи: у Запоріжжі живуть його сини Руслан і Вілен, сюди він часто приїжджав і проводив багато часу. Щороку в Запоріжжі, почесним громадянином якого він є, проводяться турніри на приз Леоніда Жаботинського. Дворазовий олімпійський чемпіон заснував Фонд Жаботинського для організації в Запоріжжі, де він довго жив, міжнародного турніру важкоатлетів «Зірки Сили». А в 2010 році ім’я Жаботинського отримала спеціалізована дитячо-юнацька спортивна школа олімпійського резерву «Спартак».

За свою спортивну кар’єру Леонід Жаботинський встановив 17 світових рекордів.

У віці 77 років у Запоріжжі 14 січня 2016 року помер дворазовий олімпійський чемпіон з важкої атлетики Леонід Жаботинський.

Цікаві факти про Суми

  • Павловський цукровий завод був найбільшим у Європі! Чому Павловський? Старший Харитоненко назвав його на честь сина Павла.
  • Зараз складно уявити, але навпроти полотняної фабрики відразу за Харківським мостом на березі Псла був перший в Сумах парк. Називався він сад “Швейцарія” і був дуже красивим. 
  • До революції на тому місці, де зараз Макдональдс, знаходився цирк.
  • Міський парк ім. Кожедуба спочатку був публічним садом, який заснував зять Харитоненка – Лещинський (тому й називається та частина, з якою він починається, парк Лещинських). Через кілька років вхід в сад став платним – 5 копійок по вихідних. А в 1933 році (якраз в пік голодомору) парк придбав нинішній вигляд.

Парк_Лещинських

  • Багато хто знає, що альтанка була побудована на місці, де бурили свердловину в пошуках нафти, але так і не знайшли. Але мало хто знає, що територія навколо альтанки була обгороджена металевим парканом, зайти туди можна було через ворота з боку Театральної площі.
  • Сумське машинобудівне науково-виробниче об’єднання раніше називалося Сумські машинобудівні майстерні. Заснував їх хто? Звичайно ж, Харитоненко для того, щоб робити обладнання для свого цукрового виробництва.
  • Ви напевно будете здивовані, але на місці центрального універмагу, який побудували в 1965 році, стояв круглий павільйон, де продавали морозиво. Ось як він виглядав:

2

  • Цікаво, чому в Сумах з’явився католицький костел на Троїцькій? Адже більшість жителів тут православні. А все тому, що в місті стало жити багато іноземців, особливо німців і поляків. Це були фахівці, яких запрошував Харитоненко працювати в Машинобудівні майстерні (тепер завод Фрунзе). Вони сповідували католицьку віру і потребували своєму храмі. Харитоненко їм побудував цей костел. Ці іноземці жили недалеко від заводу в районі Троїцької і там навіть була вулиця Німецька (на її місці зараз вул. Газети Правди).
  • У лісі на Веретенівці є ставок. Він належав одному з місцевих поміщиків і використовувався для купання. Для зручності його дно було викладено дубом.
  • Район Дуровщіна називається так, тому що в ньому жили поміщики Дурови. І озеро знаходилося на території їх маєтки. У цьому озері був плавучий острів, який тримався за дно корінням дерев, які на ньому росли. При Хрущові плавучий острів прибрали і помістили плавучий фонтан, який незабаром потонув.
  • Сумське море (Косівщинське водосховище) було вирите Сумським хімкомбінатом (нині Сумихімпром) для своїх технічних потреб. Звідки в ньому вода? З річки Сумки, між іншим! Спочатку в ньому була дуже чиста вода за рахунок того, що в ній жили молюски. Вони й очищали воду. Потім в Сумському море стали розводити рибу і щоб її легше було виловлювати – опустили вдвічі рівень води. Через це загинули молюски, які чистили воду. З тих пір вода в Косівщинський водосховище не відрізняється чистотою. 
  • Блакитні озера були вириті в 1960-х, щоб брати з них пісок при будівництві житлових мікрорайонів (9-12 мкрн). До цього там були болота. Та й Чешка теж була трохи менше (це взагалі залишок старого русла Псла). Її теж збільшили, забираючи звідти пісок для будівництва.
  • Раз і назавжди запам’ятайте – Чешка не має ніякого відношення до письменника Чехова! Правильна назва: озеро Чеха. Від імені багатого поміщика Василя Чеха, який жив на березі цього озера. Між іншим, його особняк стояв на тому місці, де зараз гуртожитки СумДУ. 
  • На місці полотняної фабрики до цього були громадські міські лазні. 
  • Там, де зараз вулиця СКД, раніше протікала річка Швидка – одне з відгалужень Псла.
  • Стадіон «Спартак» (на його місці зараз «Ювілейний») побудований в 1960-х і вміщував 13 тисяч людей.
  • Взагалі, вулиці Соборна, Воскресенська і Покровська (Червона) площа – це колишня територія Сумської фортеці, з якої починався наше місто. Відразу за територією фортеці стояла Покровська церква. 

Золоті весла Олександра Шапаренка

Олександр Максимович Шапаренко народився 16 лютого 1945 року у селищі Степанівка на Сумщині. 

Закінчив Київський інститут фізкультури. Упродовж 15 років — капітан збірної СРСР з веслування. Тривалий час  тренував веслувальників в Іспанії  й очолював там спортивну школу. Був тренером збірної України з веслування.

1972 року, коли Олександр виборов друге олімпійське «золото», у країні Султанат Оман вийшла друком поштова марка, присвячена  рекордам сумчанина. Такої честі не було удостоєно жодного спортсмена-веслувальника. Марка стала філателістичною рідкістю, її високо цінують на світовому ринку.

111111

У нього були дійсно золоті вес­ла. За час своєї кар’єри сумчанин виграв півсотні медалей різного гатунку в тому числі – 2 золоті; одну срібну олімпійську відзна­ку.

Автор двох книг: «Золоте весло капітана», «Золоті весла».

Лауреат премії «DELEOS» асоціації АМІGOS DEL DEPORTE (Іспанія, 1994 рік) та премії «За найкращий спортивний доробок» Асоціації спортивних журналістів Іспанії у 1996 році.

У 2007 році нагороджений медаллю Міжнародної федерації з веслування на байдарках і каное при Міжнародному олімпійському комітеті міста Лозанно за видатні спортивні досягнення у 2007 році.

Олександр Шапаренко входить у десятку кращих спортсменів України ХХ століття.  Він – почесний громадянин Сум.

 Рецепти успіху від Олександра Шапаренка

Учіться працювати без утоми, не лінуйтеся думати, постійно шукати, вивчати те. що приносить успіхи у спорті іншим.

Не замикайтеся в собі, не тамуйте свої образи і проблеми. Розвивайте у собі гарне честолюбство. Не любов до спортивних почестей, слави, а невгамовне прагнення рухатися вгору до вершин майстерносгі.

Якщо прагнете досягти світових висот, треба готуватися до того, що це стане вашим основним заняттям.

Таємниці найстарішої церкви міста Суми

26 червня виповнилося 362 роки з дня заснування міста Суми, коли у відповідь на чолобитну переселенців з Правобережної України на чолі з осадчим Герасимом Кондратьєвим було отримано резолюцію уряду царя Олексія Михайловича.

8857_800x600_2_01_h640

Є дуже цікава й моторошна легенда про привид дівчини, який і досі «живе» у Святовоскресенській церкві. Це привид сестри (за іншою версією — дочки) Герасима Кондратьєва, яку начебто живцем замурували в стіни храму.

Перша згадка про цю подію збереглася в історико-краєзнавчій праці архиєпископа Філарета (Гумілевського) «Історико-статистичний опис Харківської єпархії» (1854-1859). Ось як він про це пише (Филарет. Историко-статистическое описание Харьковской епархии. — Харьков, 1857): «Герасим Кондратьевич был искренний слуга Царя земного и небесного и человек с характером энергическим. Предание вот что говорит о поступке его с родною сестрою. Сестра его была отважная женщина, но жила нечестно; она набрала себе ватагу сорванцов и на большой торговой дороге обирала с ними московских купцов. Брат Герасим Кондратьевич, узнав о том наверное, приказал сказать ей, чтоб унялась. Она не слушалась. В другой раз он сам строго говорил ей о ее худой жизни и требовал с угрозами, чтобы бросила она свои привычки. Сестра не преставала жить по-прежнему. Тогда Герасим Кондратьевич, поймав ее на деле ее, засадил в каменную стену и замуровал».

Старший благочинний Сумської єпархії протоєрей Богдан Козенко говорить, що привидів у храмі не бачив ні він, ні хтось із духовенства чи прихожан.

— Я впевнений, що це просто красива легенда і ніхто у стіни храму живцем дівчину не замуровував. Легенда напевно виникла тому, що є версія, що під нижнім храмом є усипальниця Кондратьєвих, але ті приміщення, які там нібито були, та потаємний хід до Псла давно засипані, ніхто жодних наукових досліджень чи розкопок не проводив, тому напевно сказати ніхто й не зможе чи є там захоронення. Але цей храм унікальний: мало того, що це найстаріша будівля міста, це також дуже намолене місце, і треба дякувати Богу, що сумчани тут молилися більше 300 років і мають можливість молитися й донині.

Насправді ж, Герасим Кондратьєв не міг нікого замурувати в стіні Воскресенської церкви, оскільки помер за рік до того, як вона була збудована.

 

Чому околиця Сум називається Лука?

Лука з давніх-давен була приміським селом, як і сусіднє село Баранівка. Ну, скаже хтось, це місце випасу на заливному лузі. Так, це вірно лише в тому разі, де є лука та сіножаті біля води чи річки. Але в розташованому на високому горбистому виступі над Пслом перед Баранівським мостом, ні луки, ні випасу немає і ніколи не було, а от назва і досі залишилася.

Отож слово “лука” має декілька значень: 1) вигнутий виступ переднього або заднього краю сідла; 2) заплавний луг; 3) місце, де русло ріки робить петлю; 4) слоб.-укр., місце злиття (злуки) двох річок.

777

ІСТОРІЯ ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ МІСТА СУМИ

 

Що не назва – то загадка, проблема, розв’язання якої має величезне пізнавальне значення. Воно й дає ключ до розуміння краси рідного краю, його мови, історії.

О. Стрижак

З ранніх дитячих років ми засвоюємо десятки різних географічних назв, починаючи зі своєї вулиці, села, міста, найближчої річки і кінчаючи країнами світу. Але чи завжди розуміємо зміст цих назв? Чи знаємо, як і чому вони виникли?

Зміст найменування нашого обласного центра – міста Суми – нібито цілком зрозумілий. Зате неоднакову відповідь одержуємо ми на питання: чому Суми названо саме цим ім’ям?

Геральдичним знаком дореволюційних Сум, як відомо, були три мисливських сумки, зображених на срібному полі щита. За підставу для такого герба стала легенда про нібито знайдені тут колись сумки. Звідси, говорять, і пішла назва міста. Кому не зрозуміло, що ця легенда не має під собою ніякого реального грунту? Адже й справді, хто це міг за давнього часу, коли наш край був ще не заселений, полювати тут на дичину та ще й залишити спорядження на спогад про свою фантастичну мандрівку?

Так само безпідставною треба визнати спробу деяких авторів вивести назву міста Сум від українського дієслова “сумувати” або іменника “сум’’. Суми, говорять згадані автори, дістали таку назву тому, що перші переселенці засумували за тими місцями, звідки сюди прибули.

З цього твердження виходить, що новозбудоване місто якийсь час не мало власного імені: підшукують йому таке ім’я тільки тоді, коли в його жителів нібито “стабілізувалося” почуття суму, яке, до речі, в цей час не могло бути їм властиве.

Найдавнішими назвами в географічній топоніміці справедливо вважають назви річок.

Зрозуміло, чому це так. Ріки відігравали дуже важливу роль у житті наших предків. Під час переселень ріки вказували людям напрямок. Вони служили за найзручніший засіб зв’язку. Вони годували, поїли. По ріках відбувалося розселення людей. Отож не дивно, що від рік успадкували свої імена численні міста, в тому числі Москва, Свіяжськ, Оскол, Жиздра, Хорол, Острогорськ й інші. В нашому краї це саме треба сказати про такі однойменні населені пункти, як Ромни, Конотоп, Шостка, Грунь, Есмань, Терни, Вири, Клевень, Сироватка тощо.

Sumy_Naberezhnaja_Sumki

Перші переселенці прибули на місце нинішніх Сум навесні 1655 року. Офіційного дозволу на заснування міста було надано 26 червня 1655 року. Назва міста, традиційно для Слобідської України, походить від гідронімів, що мають тюркське коріння (СУ-, “вода”). Вперше назва “Суми” згадується під 1627 р. для позначення урочища – місця злиття річок Суми й Сумки та впадіння їх у р. Псел.