Світові перемоги з Сумами в серці

Володимир Голубничий – легкоатлет, дворазовий олімпійський чемпіон, майстер спорту СРСР, заслужений працівник фізичної культури УРСР, заслужений тренер УРСР.

Народився 2 червня 1936 року в м. Суми. Закінчив сумську середню школу № 18, у 1955 р. – спеціалізоване відділення Школи тренерів при Київському інституті фізичної культури. У 1953 р. переміг на юнацькій першості УРСР на дистанції 5 км, встановив республіканський рекорд для юнаків у ходьбі на 3 км. Виступав за добровільні спортивні товариства «Буревісник» (Київ, 1953–1956 рр.) і «Спартак» (Суми, 1957–1980 рр.). Чемпіон УРСР серед дорослих на дистанції 10 км. Встановив декілька рекордів України на різних дистанціях. Чемпіон України (1954, 1955, 1957–1959, 1963, 1965). Тричі встановлював світові рекорди на дистанції 20 км (у 1955, 1958, 1959 роках). Чемпіон СРСР, учасник п’яти Олімпійських ігор (1960, 1964, 1968, 1972, 1976), володар двох золотих (Рим, 1960; Мехіко, 1968), срібної (Мюнхен, 1972) та бронзової (Токіо, 1964) олімпійських медалей. Володар срібних медалей на Кубках світу (1967, 1970).

«Ходити» Голубничий почав у сімнадцять років. Смішно вивертаючи стегна, розкручуючи в такт ходьби плечі – саме так він почав ходити по шосе десяток, другий, третій, п’ятий кілометрів. Чи бачили ви коли-небудь змагання зі спортивної ходьби? Якщо ні, то при нагоді обов’язково подивіться. Те, що на перших порах здається смішним, потім змусить вас пройнятися великою повагою. Уся складність полягає в тому, що, прагнучи прийти до фінішу багатокілометрової дистанції першим, спортсмен не має права переходити на біг. Уважні судді по всій трасі стежать за ходаками, і дискваліфікація невідворотно чекає порушника. Тут уже справді не розбіжишся. І що ж тут цікавого – іти пішки п’ятдесят кілометрів і в спеку і в холод? Але ж займаються люди цим спортом! І спитайте ви спортсмена: чи змінить він свій вид на якийсь інший? Так ось, Голубничий почав «ходити» в сімнадцять. Скільки він пройшов тисяч кілометрів відтоді, ніхто не підрахує. А ось скільки підібрав на цьому шляху медалей і титулів – це відомо достеменно. Жоден ходок світу і близько не підійшов до Голубничого по кількості нагород і звань.

Першу золоту Олімпійську нагороду Володимир Степанович здобув на іграх 1960 року в Римі, вигравши в австралійця Ноеля Фрімена лише 20 метрів на фініші. Перемога далася радянському спортсменові нелегко, стояла сильна спека, і лише завдяки грамотному розподілу витрат сил по ходу дистанції вдалося фінішувати першим. На наступних Олімпійських іграх у Токіо радянський спортсмен завоював бронзову нагороду. Причиною тому стала травма, отримана Володимиром на передолімпійських тренуваннях. На олімпійській дистанції від перенапруження український легкоатлет втратив свідомість і впав, однак не був дискваліфікований і дістався фінішу третім. Наступні ігри 1968 року в Мехіко спортсмен завершив тріумфально. Сталося це за драматичних обставин: перемогти Голубничому допоміг інший радянський скороход – Микола Смага, основним завданням якого було утримання високого темпу ходу на перших двох третинах дистанції. На біговій доріжці стадіону радянські спортсмени з’явилися першими, від фінішу їх відділяло 300 метрів. У цей момент відбулося несподіване: третім на стадіон вийшов мексиканських скороход Хосе Педрас, який, порушуючи правила і практично перейшовши на біг, почав різко скорочувати відставання. У результаті мексиканець зміг обійти Миколу Смагу і поступився Володимиру Голубничому лише 1,6 секунди.

Слід зазначити, що золота медаль, виграна Володимиром Голубничим, стала першою нагородою найвищого ґатунку на мексиканських іграх для збірної СРСР. На іграх XX Олімпіади в Мюнхені радянський скороход завоював срібло, і це при тому, що весь 1971 рік був пропущений спортсменом через травми. На Олімпійських іграх 1976 року спортсмен фінішує сьомим.

У спорті, як відомо, записується багато рекордів, крім, напевно, одного – рекорду спортивного довголіття. Та якби такий рекорд реєструвався, то, безперечно, ним би заволодів учасник п’яти Олімпійських ігор, викладач з українського міста Суми Володимир Голубничий. Навіть коли йому було вже за 40, він лишався одним із визнаних лідерів світової спортивної ходьби. Майже чверть століття в спорті – таке випадає не кожному. Що ж дозволило цьому чудовому спортсмену прожити в спорті таке довге життя? Про це він сказав так: «Спортивне довголіття прямо залежить від багатьох факторів, і, перш за все, від неухильного дотримання режиму. Я привчив себе лягати і вставати в строго визначений час, починати ранок з гімнастики, приймати їжу через рівні проміжки часу… Ще один важливий аспект у збереженні спортивного довголіття – вміння стійко долати не лише гіркі поразки, але й… перемоги. Є такий вислів: пройти вогонь, воду і мідні труби. Так от, мідні труби – складніше за все». Він не міг жити без боротьби, без виснажливих, пекучих, дощових, запилених, але завжди однаково довгих кілометрів, без вітру, який обпалює обличчя, без товаришів, без найскладніших і радісних останніх кілометрів, навіть метрів дистанції, де переймаєшся усвідомленням, що долаєш не лише багатокілометровий шлях, але й отримуєш перемогу над самим собою.

У 1979 р. Володимир Голубничий залишив великий спорт. У 1991 р. з новим світовим рекордом переміг на дистанції 5 км у  віковій групі 55-59 років на IX чемпіонаті світу серед ветеранів спорту в м. Турку (Фінляндія) і став володарем золотої медалі за командну перемогу на дистанції 20 км у цих же змаганнях.

Володимир Степанович є автором книг «Чотири олімпійські сходження» і «Чому люди так ходять?», “Легка атлетика від Володимира Голубничого”. Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, «За заслуги», «Знак Пошани», Міжнародного олімпійського комітету, медалями, Почесною грамотою Президії ВР УРСР.

У даний час Володимир Голубничий проживає в місті Суми, де й починав свій спортивний шлях, захопившись легкою атлетикою в перші роки після Другої світової війни. Щорічно восени в Сумах проводяться змагання зі спортивної ходьби – «Кубок імені Голубничого». Школу Голубничого, тренуючись у знаменитого майстра, пройшли сотні юнаків і дівчат, чимало з яких стали відомими. Серед них багаторазовий чемпіон України зі спортивної ходьби Анатолій Козлов.

У 1995 р. Володимиру Голубничому присвоєно звання «Почесний громадянин м. Суми».

У сквері Олімпійської Слави, що в районі вулиці Заливної, відкрито спортивну алею, присвячену сумським олімпійцям і серед них встановлено біг-борд Володимиру Голубничому.

Історія командира сумської «Альфи»

Я хочу, щоб ви пам’ятали не тільки мої справи, а й душу.

Олександр Аніщенко

Олександр Григорович Аніщенко – український спецпризначенець, полковник (посмертно) Служби безпеки України, заступник начальника відділу Центру спеціальних операцій «Альфа» УСБУ в Сумській області, учасник АТО, Герой України, почесний громадянин м. Суми.

Аніщенко Олександр Григорович народився в Сумах. Навчався у Сумській середній школі № 4. З 1987 по 1993 навчався у Сумському державному педагогічному інституті на факультеті фізичного виховання. Під час навчання працював у 4 школі вчителем фізичної культури.

З 1990 року по 1992 – працював у воєнізованій пожежній частині № 7 міста Суми. Військову службу у Службі безпеки України проходив з 1993 року. З 2008 року обіймав посаду заступника начальника відділу Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом і захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України в Управлінні Служби безпеки України в Сумській області.

У 2006 р. охороняв новообраного мера м. Суми Геннадія Мінаєва.

З 2008 р. обіймав посаду заступника начальника відділу Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом і захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України в Управлінні Служби безпеки України в Сумській області.

На момент загибелі обіймав посаду заступника начальника підрозділу спеціального призначення «Альфа», однак стало відомо, що документи про його призначення начальником сумської «Альфи» були майже готові.

5 травня 2014 року Олександр Аніщенко загинув під Слов’янськом Донецької області під час виконання бойового завдання. Близько 14:00 в селі Семенівка під час проведення спеціального заходу моторизована група потрапила у засідку. У ході бою, тривалістю більше години, під вогнем, маючи численні поранення, Аніщенко продовжував вести вогонь. Він намагався захистити поранених товаришів, прикривши їх від пострілу з гранатомета, внаслідок чого Олександр загинув від численних поранень.

7 травня 2014 р. офіцера поховали на Алеї Почесних громадян Центрального кладовища Сум.

На честь героя з початку нового навчального року перший курс в Національній академії СБУ названо ім’ям Олександра Аніщенка. 15 вересня 2014 року у загальноосвітній школі № 4 міста Суми відкрито меморіальну дошку полковнику СБУ Олександру Аніщенку.

2015 року Укрпошта випустила художній маркований конверт серії «Героям Слава!», присвячений Герою України полковнику Олександру Аніщенку. 2016 року в Сумах урочисто відкрили вулицю Олександра Аніщенка.

Посмертно був підвищений до звання полковника, 20 червня 2014 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. А 2 січня 2015 року Указом Президента України № 1/2015 за виняткову мужність, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі полковнику Аніщенку Олександру Григоровичу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордену «Золота Зірка».

2 вересня 2014 року за рішенням Сумської міської ради співробітнику Центру спеціальних операцій Служби безпеки України полковнику Олександру Аніщенку присвоєне звання Почесного громадянина міста Суми (посмертно).

Учні Сумської спеціалізованої школи №30 разом з творчим наставником Людмилою Говійною, створили унікальну легенду про Героя України, Почесного громадянина міста Суми – Олександра Григоровича Аніщенка. Перший екземпляр учні подарували мамі Олександра – Зінаїді Миколаївні, з якою вони багато спілкувалися, працюючи над виданням.

7 вересня 2019 року у театрі для дітей та юнацтва учні місцевої спеціалізованої школи «Унікум» та Сумська обласна ТРК «Відікон» презентували короткометражний фільм «Олександр – заступник Сумський», присвячений Герою України полковнику СБУ, почесному громадянину міста Суми Олександру Аніщенку.

Пам’ять про Героя України Олександра Григоровича Аніщенка завжди залишиться в наших серцях…

Три подвиги Олексія Береста

Довгі роки його ім’я лишалося в безвісті, подвиг його замовчувався. А він все життя прожив, як подвиг, і смерть зустрів – подвигом.

Олексій Берест народився в березні 1921 р. в с. Горяйстівка Охтирського району на Сумщині. Батьки мали шістнадцятеро дітей, сім’я була весела, хоч і бідна. Та весела вдача не врятувала – у 30-ті роки Голодомор забрав і батьків, і сімох братів та сестер. У 1937 р. Олексій закінчив курси трактористів і почав трудову діяльність в колгоспі. А в 1939 р. добровольцем пішов у Червону Армію – на фінську війну, де здійснив свій перший (із зафіксованих у документах) героїчний вчинок – врятував життя командира.

Другу світову війну зустрів уже досвідченим і мужнім бійцем зенітного батальйону, в якому його обрали своїм парторгом. У 1943 р. командування направило О. Береста до військово-політичного училища, по закінченні якого він пішов служити офіцером-політруком.

У ніч на 1 травня 1945, уродженець Сумщини, лейтенант Олексій Берест разом з М. Єгоровим і М. Кантарія встановили прапор Перемоги над рейхстагом. Всі троє були представлені командуванням до звання Герой Радянського Союзу, однак Берест був викреслений з нагородного списку і офіційною версією встановлення прапора Перемоги. За однією з версій це зробив особисто Г. Жуков, який недолюблював політпрацівників.

Ввечері 3 листопада 1970 р. Олексій Берест врятував п’ятирічну дівчинку з-під коліс поїзда, проте сам був збитий і о четвертій ранку 4 листопада, не приходячи до тями, 49-річний Олексій Берест помер у Ростові-на-Дону.

Нагороджений орденами Червоного Прапора (22.08.1946), Другої світової війни І ступеня (19.05.1945), Червоної Зірки (19.03.1945), медалями.

6 травня 2005 Президент України В. Ющенко присвоїв А. Бересту звання Герой України посмертно.

25 серпня 2005 року у місті Охтирка Сумської області йому встановлено пам’ятник. У червні 2009 року одна з вулиць міста Суми отримала ім’я Олексія Береста; 2 вересня 2009 року на одному з будинків цієї вулиці йому відкрито меморіальну дошку.

Могриця – чари нашого краю

На південному сході Сумської області, біля невеликого села Могриця знаходиться одне з найунікальніших місць України.

Могриця розкинулася на правому березі річки Псел. Завдяки особливому мікроклімату природа тут дивовижна: поблизу знаходиться заказник «Банний Яр» з рідкісними реліктовими рослинами.

Над мальовничими краєвидами підносяться скелі, які навіть влітку забарвлені у білосніжний колір.

А посеред зелених схилів мальовничої місцини розкинулись справжні «крижані» брили, щоправда, не зі снігу, а з крейди. Цей білосніжний шматочок Сумщини прекрасно видно навіть на космічних знімках. «Земля крейдового періоду» – так жартома називають місцеві мешканці білі скелі Могриці.

Двісті мільйонів років тому на цьому місці було море. Сьогодні туристи можуть знайти сліди цієї давньої водойми – залишки мушель та морських молюсків. Особливо багато скелетів стародавніх кальмарів-белемнітів чи як їх називають у народі «чортових пальчиків». Залишки молюсків, які повністю вимерли десятки мільйонів років тому, мають форму наконечника стріли.

Перетерті у порошок белемніти додають у ванни або ж роблять теплі примочки – вони мають протизапальні та протиалергійні властивості, використовуються для укріплення кісток, лікування захворювань шкіри та нервової системи, а також у косметології.

Саме із залишків дрібних частинок черепашок, морської води та водоростей і утворився крейдяний кар’єр. За радянських часів тут видобували крейду, а після розпаду СРСР кар’єр поступово занепав. Сьогодні про його першочергове призначення нагадують лише залишки сушильного цеху для крейди.

Натомість з часом ця місцевість стала дуже популярною серед любителів зеленого туризму, які часто приїжджають з родинами на кілька днів: насолоджуються природою, купаються у прозорій річці та роблять неймовірні світлини на фоні крейдяних пагорбів, що нагадують засніжені гори.

Крейдяні пагорби Могриці також дуже популярні серед митців – тут проводять етнофестивалі, фотопленери й різноманітні мистецькі проекти. Особливо популярний міжнародний ленд-арт фестиваль «Простір покордоння», куди вже 20 років поспіль з’їжджаються художники з різних куточків України та з-за кордону, аби створити унікальний арт-простір, який доповнюватиме красу крейдяних гір. За словами учасників фестивалю, ця місцевість ніби створена для творчого діалогу: містичні схили, ірреальні крейдяні кар’єри та безупинна звивиста річка…

Тих днів не змовкне слава

В пам’яті каменю,
В пам’яті серця
Жодне з імен цих
Повік не зітреться.
Вічний вогонь –
То любов пломениста
Вдячних сумчан
До визволення міста.
Напис на стелі біля Вічного вогню

2 вересня 2018 р. сумчани відзначать 75 років від дня визволення міста Суми від нацистських окупантів. Місто Суми було окуповане ворогом 10 жовтня 1941 року. 22 місяці і 23 дні воно знаходилось під владою окупантів.

Повному визволенню Червоною Армією Сумської області від ворога передував розгром нацистських окупантів на Курській дузі. 10 серпня Воронезький фронт своїми правофланговими частинами досяг опорних пунктів ворога в районі Боромлі, Охтирки Сумської області. Частини 27-ї армії генерала С.Г. Трофименка 8 серпня визволили Велику Писарівку. Наступного дня війська 40-ї армії генерала К.С. Москаленка у взаємодії з 10-м танковим корпусом визволили місто Тросгянець. У багатоденних запеклих боях, які розгорнулись у районі Охтирки, проти ворожих військ героїчно бились частини 1-ї танкової армії (командуючий генерал-лейтенант М.Є. Катуков), 5-ї гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант A.C. Жадов), 2-ї повітряної армії (командуючий генерал-лейтенант С.А. Красовський). Під час боїв Охтирка кілька разів переходила з рук у руки. Остаточно вона була визволена 25 серпня 1943 р. У розпал боїв за Охтирку наші війська 19 серпня вибили ворога з Лебедина.

На Суми вели наступ війська 38-ї армії Воронезького фронту (командуючий генерал-лейтенант Н.Є. Чибісов). Щоб подолати опір ворога, війська 38-ї армії  30-31 серпня обійшли місто з флангів. Ранком 1 вересня воїни 520-го стрілецького полку 167-ї стрілецької дивізії першими увірвалися на західні околиці Сум.

Відомо, що генерал Н. Чибісов при взятті Сум використав тактику командувача царської армії О.О. Брусилова. Завдяки його швидкому «лобовому» наступу через Баранівку німці були змушені відступити з міста через Новомихайлівку.

О 8-й ранку 1 вересня визволили Битицю, потім Зелений Гай. Дуже важкий бій розгорівся перед Баранівкою. Бойові порядки першого батальйону, яким командував капітан Бруй, відбивали одна за одною атаки фашистів. На кулеметну обслугу сержанта Михайла Литвина сунули більше ста гітлерівців. Литвин не розгубився, відважні кулеметники підпустили ворога на відстань 40-50 метрів і потім зблизька розстріляли. Увечері 1 вересня бійці увійшли на околицю Сум.     (Зі спогадів учасників боїв).

Місто Суми було визволено 2 вересня 1943 року о 7.30 ранку частинами і з’єднаннями 38-ї армії. На Сумському напрямку наступали 167-а, 232-а, 340-а стрілецькі дивізії 50-го стрілецького корпусу Червоної Армії. Пізніше цим військовим частинам присвоїли почесне звання Сумсько-Київських дивізій, а в Сумах одна з вулиць носить їх назву.

На місці, де зараз знаходиться Сумська ЗОШ І-ІІІ ст. №8, у повоєнні роки знаходилася школа №5. На території та в приміщенні школи був розташований пересильний табір для військовополонених Червоної Армії та цивільних людей, котрі потерпали від усіляких знущань: принизливих катувань, зневаги, жорстких випробувань холодом і голодом, примусової тяжкої та виснажливої праці. Багато інших страждань і нелюдських випробувань довелося пережити полоненим у фашистському таборі. На калькуляторах смерті нацистські чиновники точно розрахували, який зиск можуть мати від праці кожного в’язня, скільки часу він може прожити і як краще використати його останки.

За роки Другої Світової війни через табори смерті пройшли 18 мільйонів людей різних національностей: українці, євреї, грузини, азербайджанці, вірмени, роми, росіяни, білоруси, поляки… Безвинно загинули одинадцять мільйонів чоловіків, жінок і дітей (із них сотні тисяч українців).

Навесні 2008 року активісти громадського об’єднання «Пошуковий загін «Гвардієць» на невеликій ділянці поблизу восьмої школи виявили останки понад 300 людей. Огляд скелетів дозволив встановити, що більшість полонених мали бойові поранення різного ступеня тяжкості. Голови багатьох були розбиті. Згодом під час проведення земляних робіт у травні 2014 біля будинку № 34 в Інститутському провулку виявили ще 35 останків полонених. Їх перепоховали на Аварійному кладовищі в м. Суми.

2 вересня 2015 року під час відзначення 72-ї річниці визволення міста від фашистських загарбників, на вулиці Троїцькій відкрили пам’ятний знак на місці, де в роки війни був концтабір. Він являє собою дві брили кварциту вагою 25 і 10 тон, обтягнуті колючим дротом, що “символізують собою розколоту навпіл війною долю”. На них зображені ангели, які символізують душі загиблих. На меморіальній табличці написано: «На території та в приміщенні школи №5 (нині №8) розташовувався пересильний табір для військовополонених з Червоної армії та цивільних осіб. За період окупації міста в 1941-1943 рр. загинули понад 8600 військовополонених і мирних жителів. Вічна пам’ять жертвам Другої світової війни!».

2 вересня 2017 року на території школи №8 відкрили другу частину меморіального комплексу в пам’ять за загиблими сумчанами різних національностей у нацистських концтаборах у роки Другої світової війни. Поряд з каменем «Тінь минулого» встановлено «Свічу пам’яті» з колючого дроту та ґрат, на якій – металеві пластини з прізвищами замучених у концтаборах та тюрмах, тих, хто зник без вісти.

Вони викарбувані українською, польською, азербайджанською, вірменською, грузинською мовами та івритом, нагадуючи, що нетерпимість до інших народів лише руйнує та вбиває.

За задумом авторів цього меморіального комплексу, список імен закатованих на території школи № 8 людей буде розширюватися.

Розказуйте… Розказуйте про тих,
Що полягли й легендами воскресли,
Піснями повернулись до живих,
Життя і волю нам принесли.
Будь ласка, розкажіть своїм синам,
Онукам, правнукам, шановні ветерани.
Все пригадати допоможуть вам
Могили братські і кургани.
Галина Ладика

Ознайомитися з літературою, в якій відображені ці історичні події, можна за посиланням

 

Дворазовий олімпійський чемпіон – важкоатлет Леонід Жаботинський

Леонід Іванович Жаботинський – заслужений майстер спорту, дворазовий олімпійський чемпіон (1964, 1968), дворазовий чемпіон світу і Європи, п’ятиразовий чемпіон СРСР. Прапороносець команди СРСР на відкритті Олімпійських ігор 1968 року і на закритті в 1964 й 1968 роках.

Нагороджений двома орденами Трудового Червоного Прапора (1965,1968). Почесний громадянин Запоріжжя. Автор книги «Сталь і серце». За спортивну кар’єру встановив 17 світових рекордів.

Леонід Жаботинський народився 28 січня 1938 року в родині коваля в селі Успенка, яке тепер входить до складу смт. Краснопілля Сумської області.

У 1941 році сім’я Жаботинських перебралася до Харкова, де й пережила німецьку окупацію 1941-1943 років. Спортом Леонід займався змалку. Серед однокласників він виділявся зростом, і тому вчитель фізкультури готував його в спортсмени. Л. Жаботинський не раз згадував добрим словом вчителя за те, що змалку допоміг засвоїти навички з різних видів спорту.

Любов до спорту Льоні прищеплював і батько, котрий сам був завзятим спортсменом-аматором. Він неодноразово говорив Леонідові: «Замість того щоб бовтатися без діла та по двору бігати, займався б краще спортом, ходив би на стадіон». Льоня послухав і пішов на легку атлетику – метання диска і штовхання ядра. Після восьмого класу він почав працювати на Харківському тракторному заводі й навчатися токарній справі. Майстер, у якого вчився Жаботинський, був громадським тренером з боксу, і Льоня, не кидаючи легкої атлетики, почав займатися також боксом.

Але по-справжньому Леоніда вабила штанга. Він часто приходив подивитися на тренування важкоатлетів і не втримався, записався і в третю секцію. Жаботинський міг би увійти до історії світового спорту як видатний легкоатлет. У 19 років він став майстром спорту зі штовхання ядра і бронзовим призером чемпіонату України, але на той час уже «захворів» важкою атлетикою.

По закінченні школи Леонід самостійно підготувався і вступив до Харківського педінституту (у 1957 р., закінчив у 1964 р.). І на чемпіонаті Харківської області виконав норматив майстра спорту.

Не чекаючи, доки йому вручать значок, він випросив його у свого тренера Михайла Світличного і носив із гордістю. Незабаром Леонід одружився і переїхав на батьківщину своєї дружини Раїси – в Запоріжжя.

На чемпіонаті України з важкої атлетики Леонід вперше виступив у 1957 році і посів третє місце (415 кг у сумі триборства).

У 1961 році на першості СРСР у Дніпропетровську за сумою триборства набрав 500 кг і став другим у важкій вазі.

У 1963 році Жаботинський встановив перший світовий рекорд (165 кг у ривку), став членом збірної СРСР і посів третє місце на чемпіонаті світу в Стокгольмі.

На Олімпіаду 1964 р. в Токіо Леонід Жаботинський їхав хоч і світовим рекордсменом, але другим номером збірної СРСР після тріумфатора Рима 1960 року Юрія Власова із завданням не віддати срібло досвідченому американцеві Норберту Шеманському. Про чемпіонство мова не йшла, тим паче що на тренуванні Жаботинський надірвав м’яз плеча.

Боротьбу Жаботинського і Власова на помості в Токіо, яка тривала майже сім годин, назвали найяскравішою сторінкою ХVІІІ Олімпіади. Л. Жаботинський в останній спробі підняв більшу вагу й переміг іменитого москвича Ю. Власова, ставши олімпійським чемпіоном. Наступного дня всі газети Токіо написали: «Хто не бачив поєдинок Власова і Жаботинського, той не бачив Олімпіади!»

Після Олімпіади-64 ще не раз звучав гімн на честь перемог Леоніда. Успіх повторився і на наступній Олімпіаді в Мехіко 1968 року. Тегеран і Берлін, Софія і Мехіко – пам’ятні етапи на шляху українського богатиря. У столицях Ірану і НДР він став чемпіоном світу, а в Софії на товариській зустрічі штангістів трьох країн 7 установив чотири світових рекорди, набравши в сумі триборства феноменальну для того часу вагу – 590 кг; у Мехіко виграв другу золоту олімпійську медаль.

Майже десять років поспіль шлях Жаботинського був безперервним сходженням угору, а протягом п’яти років він володів титулом найсильнішої людини на планеті. Йому залишався один крок до того, щоб стати першим у світі спортсменом, який набере в сумі триборства 600 кг.

Однак Чемпіонат світу у Варшаві 1969 року став переломним для Леоніда Жаботинського. Під час ривка спортсмен відчув сильний біль у спині й вимушений був відмовитися від подальшої боротьби. Тільки через рік лікарі виявили, що в районі поперекового відділу в Жаботинського утворився камінь. Видаляли камінь київські хірурги. Медикам довелося робити надріз 34 см у довжину і ламати ребра. Відновитися після такої операції надзвичайно складно, але Леонід Іванович зумів повернутися в спорт.

У його повернення вже ніхто не вірив, адже у важкій атлетиці таких прикладів взагалі не було. Тим більше, на той час Л. Жаботинському було за 35. Минуло вже майже чотири роки з того часу, коли він останній раз брав участь у великих змаганнях, і два з половиною – після операції.

І ось у 1973 р. в Чехословаччині Л. Жаботинський вийшов на поміст. Вболівальники тепло вітали повернення у великий спорт дворазового олімпійського чемпіона. Л. Жаботинський встановив новий рекорд СРСР у ривку 180,5 кг. Так відбулося друге народження спортсмена. А через кілька місяців на розіграші кубка СРСР у ривку він встановлює світовий рекорд – 183,5 кг. Два світових і один всесоюзний рекорди за півроку. І це в 36 років!

Інакше як спортивним подвигом це не назвеш. Великий спорт Леонід Жаботинський залишив у середині 1970-х років. Жаботинський отримав міжнародну категорію із суддівства. У 1975 році він переїхав до Москви, працював старшим офіцером спорткомітету Міністерства оборони СРСР, тренером збірної команди Збройних сил (це не випадково, адже він закінчив Одеське артилерійське училище імені Фрунзе). З 1987 до 1991 року служив військовим радником з питань спорту на Мадагаскарі, де 8 готував збірну цієї країни, яка добре виступила на Африканських іграх.

У 1991 році був звільнений у запас у званні полковника. працював проректором з виховної роботи і безпеки Московського інституту підприємництва і права. В 1994 р. одержав звання доцента, через рік став професором. Сьогодні він, уже пенсіонер, є почесним президентом Федерації важкої атлетики Росії, кандидатом педагогічних наук.

Але зв’язків із рідною Україною Леонід Жаботинський не втрачав ніколи: у Запоріжжі живуть його сини Руслан і Вілен, сюди він часто приїжджав і проводив багато часу. Щороку в Запоріжжі, почесним громадянином якого він є, проводяться турніри на приз Леоніда Жаботинського. Дворазовий олімпійський чемпіон заснував Фонд Жаботинського для організації в Запоріжжі, де він довго жив, міжнародного турніру важкоатлетів «Зірки Сили». А в 2010 році ім’я Жаботинського отримала спеціалізована дитячо-юнацька спортивна школа олімпійського резерву «Спартак».

За свою спортивну кар’єру Леонід Жаботинський встановив 17 світових рекордів.

У віці 77 років у Запоріжжі 14 січня 2016 року помер дворазовий олімпійський чемпіон з важкої атлетики Леонід Жаботинський.

Цікаві факти про Суми

• Павловський цукровий завод був найбільшим у Європі! Чому Павловський? Старший Харитоненко назвав його на честь сина Павла.
• Зараз складно уявити, але навпроти полотняної фабрики відразу за Харківським мостом на березі Псла був перший в Сумах парк. Називався він сад “Швейцарія” і був дуже красивим. 
• До революції на тому місці, де зараз Макдональдс, знаходився цирк.
• Міський парк ім. Кожедуба спочатку був публічним садом, який заснував зять Харитоненка – Лещинський (тому й називається та частина, з якою він починається, парк Лещинських). Через кілька років вхід в сад став платним – 5 копійок по вихідних. А в 1933 році (якраз в пік голодомору) парк придбав нинішній вигляд.

• Багато хто знає, що альтанка була побудована на місці, де бурили свердловину в пошуках нафти, але так і не знайшли. Але мало хто знає, що територія навколо альтанки була обгороджена металевим парканом, зайти туди можна було через ворота з боку Театральної площі.
• Сумське машинобудівне науково-виробниче об’єднання раніше називалося Сумські машинобудівні майстерні. Заснував їх хто? Звичайно ж, Харитоненко для того, щоб робити обладнання для свого цукрового виробництва.
• Ви напевно будете здивовані, але на місці центрального універмагу, який побудували в 1965 році, стояв круглий павільйон, де продавали морозиво. Ось як він виглядав:

• Цікаво, чому в Сумах з’явився католицький костел на Троїцькій? Адже більшість жителів тут православні. А все тому, що в місті стало жити багато іноземців, особливо німців і поляків. Це були фахівці, яких запрошував Харитоненко працювати в Машинобудівні майстерні (тепер завод Фрунзе). Вони сповідували католицьку віру і потребували своєму храмі. Харитоненко їм побудував цей костел. Ці іноземці жили недалеко від заводу в районі Троїцької і там навіть була вулиця Німецька (на її місці зараз вул. Газети Правди).
• У лісі на Веретенівці є ставок. Він належав одному з місцевих поміщиків і використовувався для купання. Для зручності його дно було викладено дубом.
• Район Дуровщіна називається так, тому що в ньому жили поміщики Дурови. І озеро знаходилося на території їх маєтки. У цьому озері був плавучий острів, який тримався за дно корінням дерев, які на ньому росли. При Хрущові плавучий острів прибрали і помістили плавучий фонтан, який незабаром потонув.
• Сумське море (Косівщинське водосховище) було вирите Сумським хімкомбінатом (нині Сумихімпром) для своїх технічних потреб. Звідки в ньому вода? З річки Сумки, між іншим! Спочатку в ньому була дуже чиста вода за рахунок того, що в ній жили молюски. Вони й очищали воду. Потім в Сумському море стали розводити рибу і щоб її легше було виловлювати – опустили вдвічі рівень води. Через це загинули молюски, які чистили воду. З тих пір вода в Косівщинський водосховище не відрізняється чистотою. 
• Блакитні озера були вириті в 1960-х, щоб брати з них пісок при будівництві житлових мікрорайонів (9-12 мкрн). До цього там були болота. Та й Чешка теж була трохи менше (це взагалі залишок старого русла Псла). Її теж збільшили, забираючи звідти пісок для будівництва.
• Раз і назавжди запам’ятайте – Чешка не має ніякого відношення до письменника Чехова! Правильна назва: озеро Чеха. Від імені багатого поміщика Василя Чеха, який жив на березі цього озера. Між іншим, його особняк стояв на тому місці, де зараз гуртожитки СумДУ. 
• На місці полотняної фабрики до цього були громадські міські лазні. 
• Там, де зараз вулиця СКД, раніше протікала річка Швидка – одне з відгалужень Псла.
• Стадіон «Спартак» (на його місці зараз «Ювілейний») побудований в 1960-х і вміщував 13 тисяч людей.
• Взагалі, вулиці Соборна, Воскресенська і Покровська (Червона) площа – це колишня територія Сумської фортеці, з якої починався наше місто. Відразу за територією фортеці стояла Покровська церква. 

Золоті весла Олександра Шапаренка

Олександр Максимович Шапаренко народився 16 лютого 1945 року у селищі Степанівка на Сумщині. 

Закінчив Київський інститут фізкультури. Упродовж 15 років — капітан збірної СРСР з веслування. Тривалий час  тренував веслувальників в Іспанії  й очолював там спортивну школу. Був тренером збірної України з веслування.

1972 року, коли Олександр виборов друге олімпійське «золото», у країні Султанат Оман вийшла друком поштова марка, присвячена  рекордам сумчанина. Такої честі не було удостоєно жодного спортсмена-веслувальника. Марка стала філателістичною рідкістю, її високо цінують на світовому ринку.

У нього були дійсно золоті вес­ла. За час своєї кар’єри сумчанин виграв півсотні медалей різного гатунку в тому числі – 2 золоті; одну срібну олімпійську відзна­ку.

Автор двох книг: «Золоте весло капітана», «Золоті весла».

Лауреат премії «DELEOS» асоціації АМІGOS DEL DEPORTE (Іспанія, 1994 рік) та премії «За найкращий спортивний доробок» Асоціації спортивних журналістів Іспанії у 1996 році.

У 2007 році нагороджений медаллю Міжнародної федерації з веслування на байдарках і каное при Міжнародному олімпійському комітеті міста Лозанно за видатні спортивні досягнення у 2007 році.

Олександр Шапаренко входить у десятку кращих спортсменів України ХХ століття.  Він – почесний громадянин Сум.

 Рецепти успіху від Олександра Шапаренка

Учіться працювати без утоми, не лінуйтеся думати, постійно шукати, вивчати те. що приносить успіхи у спорті іншим.

Не замикайтеся в собі, не тамуйте свої образи і проблеми. Розвивайте у собі гарне честолюбство. Не любов до спортивних почестей, слави, а невгамовне прагнення рухатися вгору до вершин майстерносгі.

Якщо прагнете досягти світових висот, треба готуватися до того, що це стане вашим основним заняттям.

Таємниці найстарішої церкви міста Суми

26 червня виповнилося 362 роки з дня заснування міста Суми, коли у відповідь на чолобитну переселенців з Правобережної України на чолі з осадчим Герасимом Кондратьєвим було отримано резолюцію уряду царя Олексія Михайловича.

Є дуже цікава й моторошна легенда про привид дівчини, який і досі «живе» у Святовоскресенській церкві. Це привид сестри (за іншою версією — дочки) Герасима Кондратьєва, яку начебто живцем замурували в стіни храму.

Перша згадка про цю подію збереглася в історико-краєзнавчій праці архиєпископа Філарета (Гумілевського) «Історико-статистичний опис Харківської єпархії» (1854-1859). Ось як він про це пише (Филарет. Историко-статистическое описание Харьковской епархии. — Харьков, 1857): «Герасим Кондратьевич был искренний слуга Царя земного и небесного и человек с характером энергическим. Предание вот что говорит о поступке его с родною сестрою. Сестра его была отважная женщина, но жила нечестно; она набрала себе ватагу сорванцов и на большой торговой дороге обирала с ними московских купцов. Брат Герасим Кондратьевич, узнав о том наверное, приказал сказать ей, чтоб унялась. Она не слушалась. В другой раз он сам строго говорил ей о ее худой жизни и требовал с угрозами, чтобы бросила она свои привычки. Сестра не преставала жить по-прежнему. Тогда Герасим Кондратьевич, поймав ее на деле ее, засадил в каменную стену и замуровал».

Старший благочинний Сумської єпархії протоєрей Богдан Козенко говорить, що привидів у храмі не бачив ні він, ні хтось із духовенства чи прихожан.

— Я впевнений, що це просто красива легенда і ніхто у стіни храму живцем дівчину не замуровував. Легенда напевно виникла тому, що є версія, що під нижнім храмом є усипальниця Кондратьєвих, але ті приміщення, які там нібито були, та потаємний хід до Псла давно засипані, ніхто жодних наукових досліджень чи розкопок не проводив, тому напевно сказати ніхто й не зможе чи є там захоронення. Але цей храм унікальний: мало того, що це найстаріша будівля міста, це також дуже намолене місце, і треба дякувати Богу, що сумчани тут молилися більше 300 років і мають можливість молитися й донині.

Насправді ж, Герасим Кондратьєв не міг нікого замурувати в стіні Воскресенської церкви, оскільки помер за рік до того, як вона була збудована.

 

Чому околиця Сум називається Лука?

Лука з давніх-давен була приміським селом, як і сусіднє село Баранівка. Ну, скаже хтось, це місце випасу на заливному лузі. Так, це вірно лише в тому разі, де є лука та сіножаті біля води чи річки. Але в розташованому на високому горбистому виступі над Пслом перед Баранівським мостом, ні луки, ні випасу немає і ніколи не було, а от назва і досі залишилася.

Отож слово “лука” має декілька значень: 1) вигнутий виступ переднього або заднього краю сідла; 2) заплавний луг; 3) місце, де русло ріки робить петлю; 4) слоб.-укр., місце злиття (злуки) двох річок.