Світові перемоги з Сумами в серці

Володимир Голубничий – легкоатлет, дворазовий олімпійський чемпіон, майстер спорту СРСР, заслужений працівник фізичної культури УРСР, заслужений тренер УРСР.

Народився 2 червня 1936 року в м. Суми. Закінчив сумську середню школу № 18, у 1955 р. – спеціалізоване відділення Школи тренерів при Київському інституті фізичної культури. У 1953 р. переміг на юнацькій першості УРСР на дистанції 5 км, встановив республіканський рекорд для юнаків у ходьбі на 3 км. Виступав за добровільні спортивні товариства «Буревісник» (Київ, 1953–1956 рр.) і «Спартак» (Суми, 1957–1980 рр.). Чемпіон УРСР серед дорослих на дистанції 10 км. Встановив декілька рекордів України на різних дистанціях. Чемпіон України (1954, 1955, 1957–1959, 1963, 1965). Тричі встановлював світові рекорди на дистанції 20 км (у 1955, 1958, 1959 роках). Чемпіон СРСР, учасник п’яти Олімпійських ігор (1960, 1964, 1968, 1972, 1976), володар двох золотих (Рим, 1960; Мехіко, 1968), срібної (Мюнхен, 1972) та бронзової (Токіо, 1964) олімпійських медалей. Володар срібних медалей на Кубках світу (1967, 1970).

«Ходити» Голубничий почав у сімнадцять років. Смішно вивертаючи стегна, розкручуючи в такт ходьби плечі – саме так він почав ходити по шосе десяток, другий, третій, п’ятий кілометрів. Чи бачили ви коли-небудь змагання зі спортивної ходьби? Якщо ні, то при нагоді обов’язково подивіться. Те, що на перших порах здається смішним, потім змусить вас пройнятися великою повагою. Уся складність полягає в тому, що, прагнучи прийти до фінішу багатокілометрової дистанції першим, спортсмен не має права переходити на біг. Уважні судді по всій трасі стежать за ходаками, і дискваліфікація невідворотно чекає порушника. Тут уже справді не розбіжишся. І що ж тут цікавого – іти пішки п’ятдесят кілометрів і в спеку і в холод? Але ж займаються люди цим спортом! І спитайте ви спортсмена: чи змінить він свій вид на якийсь інший? Так ось, Голубничий почав «ходити» в сімнадцять. Скільки він пройшов тисяч кілометрів відтоді, ніхто не підрахує. А ось скільки підібрав на цьому шляху медалей і титулів – це відомо достеменно. Жоден ходок світу і близько не підійшов до Голубничого по кількості нагород і звань.

Першу золоту Олімпійську нагороду Володимир Степанович здобув на іграх 1960 року в Римі, вигравши в австралійця Ноеля Фрімена лише 20 метрів на фініші. Перемога далася радянському спортсменові нелегко, стояла сильна спека, і лише завдяки грамотному розподілу витрат сил по ходу дистанції вдалося фінішувати першим. На наступних Олімпійських іграх у Токіо радянський спортсмен завоював бронзову нагороду. Причиною тому стала травма, отримана Володимиром на передолімпійських тренуваннях. На олімпійській дистанції від перенапруження український легкоатлет втратив свідомість і впав, однак не був дискваліфікований і дістався фінішу третім. Наступні ігри 1968 року в Мехіко спортсмен завершив тріумфально. Сталося це за драматичних обставин: перемогти Голубничому допоміг інший радянський скороход – Микола Смага, основним завданням якого було утримання високого темпу ходу на перших двох третинах дистанції. На біговій доріжці стадіону радянські спортсмени з’явилися першими, від фінішу їх відділяло 300 метрів. У цей момент відбулося несподіване: третім на стадіон вийшов мексиканських скороход Хосе Педрас, який, порушуючи правила і практично перейшовши на біг, почав різко скорочувати відставання. У результаті мексиканець зміг обійти Миколу Смагу і поступився Володимиру Голубничому лише 1,6 секунди.

Слід зазначити, що золота медаль, виграна Володимиром Голубничим, стала першою нагородою найвищого ґатунку на мексиканських іграх для збірної СРСР. На іграх XX Олімпіади в Мюнхені радянський скороход завоював срібло, і це при тому, що весь 1971 рік був пропущений спортсменом через травми. На Олімпійських іграх 1976 року спортсмен фінішує сьомим.

У спорті, як відомо, записується багато рекордів, крім, напевно, одного – рекорду спортивного довголіття. Та якби такий рекорд реєструвався, то, безперечно, ним би заволодів учасник п’яти Олімпійських ігор, викладач з українського міста Суми Володимир Голубничий. Навіть коли йому було вже за 40, він лишався одним із визнаних лідерів світової спортивної ходьби. Майже чверть століття в спорті – таке випадає не кожному. Що ж дозволило цьому чудовому спортсмену прожити в спорті таке довге життя? Про це він сказав так: «Спортивне довголіття прямо залежить від багатьох факторів, і, перш за все, від неухильного дотримання режиму. Я привчив себе лягати і вставати в строго визначений час, починати ранок з гімнастики, приймати їжу через рівні проміжки часу… Ще один важливий аспект у збереженні спортивного довголіття – вміння стійко долати не лише гіркі поразки, але й… перемоги. Є такий вислів: пройти вогонь, воду і мідні труби. Так от, мідні труби – складніше за все». Він не міг жити без боротьби, без виснажливих, пекучих, дощових, запилених, але завжди однаково довгих кілометрів, без вітру, який обпалює обличчя, без товаришів, без найскладніших і радісних останніх кілометрів, навіть метрів дистанції, де переймаєшся усвідомленням, що долаєш не лише багатокілометровий шлях, але й отримуєш перемогу над самим собою.

У 1979 р. Володимир Голубничий залишив великий спорт. У 1991 р. з новим світовим рекордом переміг на дистанції 5 км у  віковій групі 55-59 років на IX чемпіонаті світу серед ветеранів спорту в м. Турку (Фінляндія) і став володарем золотої медалі за командну перемогу на дистанції 20 км у цих же змаганнях.

Володимир Степанович є автором книг «Чотири олімпійські сходження» і «Чому люди так ходять?», “Легка атлетика від Володимира Голубничого”. Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, «За заслуги», «Знак Пошани», Міжнародного олімпійського комітету, медалями, Почесною грамотою Президії ВР УРСР.

У даний час Володимир Голубничий проживає в місті Суми, де й починав свій спортивний шлях, захопившись легкою атлетикою в перші роки після Другої світової війни. Щорічно восени в Сумах проводяться змагання зі спортивної ходьби – «Кубок імені Голубничого». Школу Голубничого, тренуючись у знаменитого майстра, пройшли сотні юнаків і дівчат, чимало з яких стали відомими. Серед них багаторазовий чемпіон України зі спортивної ходьби Анатолій Козлов.

У 1995 р. Володимиру Голубничому присвоєно звання «Почесний громадянин м. Суми».

У сквері Олімпійської Слави, що в районі вулиці Заливної, відкрито спортивну алею, присвячену сумським олімпійцям і серед них встановлено біг-борд Володимиру Голубничому.

Історія командира сумської «Альфи»

Я хочу, щоб ви пам’ятали не тільки мої справи, а й душу.

Олександр Аніщенко

Олександр Григорович Аніщенко – український спецпризначенець, полковник (посмертно) Служби безпеки України, заступник начальника відділу Центру спеціальних операцій «Альфа» УСБУ в Сумській області, учасник АТО, Герой України, почесний громадянин м. Суми.

Аніщенко Олександр Григорович народився в Сумах. Навчався у Сумській середній школі № 4. З 1987 по 1993 навчався у Сумському державному педагогічному інституті на факультеті фізичного виховання. Під час навчання працював у 4 школі вчителем фізичної культури.

З 1990 року по 1992 – працював у воєнізованій пожежній частині № 7 міста Суми. Військову службу у Службі безпеки України проходив з 1993 року. З 2008 року обіймав посаду заступника начальника відділу Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом і захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України в Управлінні Служби безпеки України в Сумській області.

У 2006 р. охороняв новообраного мера м. Суми Геннадія Мінаєва.

З 2008 р. обіймав посаду заступника начальника відділу Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом і захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України в Управлінні Служби безпеки України в Сумській області.

На момент загибелі обіймав посаду заступника начальника підрозділу спеціального призначення «Альфа», однак стало відомо, що документи про його призначення начальником сумської «Альфи» були майже готові.

5 травня 2014 року Олександр Аніщенко загинув під Слов’янськом Донецької області під час виконання бойового завдання. Близько 14:00 в селі Семенівка під час проведення спеціального заходу моторизована група потрапила у засідку. У ході бою, тривалістю більше години, під вогнем, маючи численні поранення, Аніщенко продовжував вести вогонь. Він намагався захистити поранених товаришів, прикривши їх від пострілу з гранатомета, внаслідок чого Олександр загинув від численних поранень.

7 травня 2014 р. офіцера поховали на Алеї Почесних громадян Центрального кладовища Сум.

На честь героя з початку нового навчального року перший курс в Національній академії СБУ названо ім’ям Олександра Аніщенка. 15 вересня 2014 року у загальноосвітній школі № 4 міста Суми відкрито меморіальну дошку полковнику СБУ Олександру Аніщенку.

2015 року Укрпошта випустила художній маркований конверт серії «Героям Слава!», присвячений Герою України полковнику Олександру Аніщенку. 2016 року в Сумах урочисто відкрили вулицю Олександра Аніщенка.

Посмертно був підвищений до звання полковника, 20 червня 2014 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. А 2 січня 2015 року Указом Президента України № 1/2015 за виняткову мужність, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі полковнику Аніщенку Олександру Григоровичу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордену «Золота Зірка».

2 вересня 2014 року за рішенням Сумської міської ради співробітнику Центру спеціальних операцій Служби безпеки України полковнику Олександру Аніщенку присвоєне звання Почесного громадянина міста Суми (посмертно).

Учні Сумської спеціалізованої школи №30 разом з творчим наставником Людмилою Говійною, створили унікальну легенду про Героя України, Почесного громадянина міста Суми – Олександра Григоровича Аніщенка. Перший екземпляр учні подарували мамі Олександра – Зінаїді Миколаївні, з якою вони багато спілкувалися, працюючи над виданням.

7 вересня 2019 року у театрі для дітей та юнацтва учні місцевої спеціалізованої школи «Унікум» та Сумська обласна ТРК «Відікон» презентували короткометражний фільм «Олександр – заступник Сумський», присвячений Герою України полковнику СБУ, почесному громадянину міста Суми Олександру Аніщенку.

Пам’ять про Героя України Олександра Григоровича Аніщенка завжди залишиться в наших серцях…

Три подвиги Олексія Береста

Довгі роки його ім’я лишалося в безвісті, подвиг його замовчувався. А він все життя прожив, як подвиг, і смерть зустрів – подвигом.

Олексій Берест народився в березні 1921 р. в с. Горяйстівка Охтирського району на Сумщині. Батьки мали шістнадцятеро дітей, сім’я була весела, хоч і бідна. Та весела вдача не врятувала – у 30-ті роки Голодомор забрав і батьків, і сімох братів та сестер. У 1937 р. Олексій закінчив курси трактористів і почав трудову діяльність в колгоспі. А в 1939 р. добровольцем пішов у Червону Армію – на фінську війну, де здійснив свій перший (із зафіксованих у документах) героїчний вчинок – врятував життя командира.

Другу світову війну зустрів уже досвідченим і мужнім бійцем зенітного батальйону, в якому його обрали своїм парторгом. У 1943 р. командування направило О. Береста до військово-політичного училища, по закінченні якого він пішов служити офіцером-політруком.

У ніч на 1 травня 1945, уродженець Сумщини, лейтенант Олексій Берест разом з М. Єгоровим і М. Кантарія встановили прапор Перемоги над рейхстагом. Всі троє були представлені командуванням до звання Герой Радянського Союзу, однак Берест був викреслений з нагородного списку і офіційною версією встановлення прапора Перемоги. За однією з версій це зробив особисто Г. Жуков, який недолюблював політпрацівників.

Ввечері 3 листопада 1970 р. Олексій Берест врятував п’ятирічну дівчинку з-під коліс поїзда, проте сам був збитий і о четвертій ранку 4 листопада, не приходячи до тями, 49-річний Олексій Берест помер у Ростові-на-Дону.

Нагороджений орденами Червоного Прапора (22.08.1946), Другої світової війни І ступеня (19.05.1945), Червоної Зірки (19.03.1945), медалями.

6 травня 2005 Президент України В. Ющенко присвоїв А. Бересту звання Герой України посмертно.

25 серпня 2005 року у місті Охтирка Сумської області йому встановлено пам’ятник. У червні 2009 року одна з вулиць міста Суми отримала ім’я Олексія Береста; 2 вересня 2009 року на одному з будинків цієї вулиці йому відкрито меморіальну дошку.

Могриця – чари нашого краю

На південному сході Сумської області, біля невеликого села Могриця знаходиться одне з найунікальніших місць України.

Могриця розкинулася на правому березі річки Псел. Завдяки особливому мікроклімату природа тут дивовижна: поблизу знаходиться заказник «Банний Яр» з рідкісними реліктовими рослинами.

Над мальовничими краєвидами підносяться скелі, які навіть влітку забарвлені у білосніжний колір.

А посеред зелених схилів мальовничої місцини розкинулись справжні «крижані» брили, щоправда, не зі снігу, а з крейди. Цей білосніжний шматочок Сумщини прекрасно видно навіть на космічних знімках. «Земля крейдового періоду» – так жартома називають місцеві мешканці білі скелі Могриці.

Двісті мільйонів років тому на цьому місці було море. Сьогодні туристи можуть знайти сліди цієї давньої водойми – залишки мушель та морських молюсків. Особливо багато скелетів стародавніх кальмарів-белемнітів чи як їх називають у народі «чортових пальчиків». Залишки молюсків, які повністю вимерли десятки мільйонів років тому, мають форму наконечника стріли.

Перетерті у порошок белемніти додають у ванни або ж роблять теплі примочки – вони мають протизапальні та протиалергійні властивості, використовуються для укріплення кісток, лікування захворювань шкіри та нервової системи, а також у косметології.

Саме із залишків дрібних частинок черепашок, морської води та водоростей і утворився крейдяний кар’єр. За радянських часів тут видобували крейду, а після розпаду СРСР кар’єр поступово занепав. Сьогодні про його першочергове призначення нагадують лише залишки сушильного цеху для крейди.

Натомість з часом ця місцевість стала дуже популярною серед любителів зеленого туризму, які часто приїжджають з родинами на кілька днів: насолоджуються природою, купаються у прозорій річці та роблять неймовірні світлини на фоні крейдяних пагорбів, що нагадують засніжені гори.

Крейдяні пагорби Могриці також дуже популярні серед митців – тут проводять етнофестивалі, фотопленери й різноманітні мистецькі проекти. Особливо популярний міжнародний ленд-арт фестиваль «Простір покордоння», куди вже 20 років поспіль з’їжджаються художники з різних куточків України та з-за кордону, аби створити унікальний арт-простір, який доповнюватиме красу крейдяних гір. За словами учасників фестивалю, ця місцевість ніби створена для творчого діалогу: містичні схили, ірреальні крейдяні кар’єри та безупинна звивиста річка…