Світові перемоги з Сумами в серці

Володимир Голубничий – легкоатлет, дворазовий олімпійський чемпіон, майстер спорту СРСР, заслужений працівник фізичної культури УРСР, заслужений тренер УРСР.

Народився 2 червня 1936 року в м. Суми. Закінчив сумську середню школу № 18, у 1955 р. – спеціалізоване відділення Школи тренерів при Київському інституті фізичної культури. У 1953 р. переміг на юнацькій першості УРСР на дистанції 5 км, встановив республіканський рекорд для юнаків у ходьбі на 3 км. Виступав за добровільні спортивні товариства «Буревісник» (Київ, 1953–1956 рр.) і «Спартак» (Суми, 1957–1980 рр.). Чемпіон УРСР серед дорослих на дистанції 10 км. Встановив декілька рекордів України на різних дистанціях. Чемпіон України (1954, 1955, 1957–1959, 1963, 1965). Тричі встановлював світові рекорди на дистанції 20 км (у 1955, 1958, 1959 роках). Чемпіон СРСР, учасник п’яти Олімпійських ігор (1960, 1964, 1968, 1972, 1976), володар двох золотих (Рим, 1960; Мехіко, 1968), срібної (Мюнхен, 1972) та бронзової (Токіо, 1964) олімпійських медалей. Володар срібних медалей на Кубках світу (1967, 1970).

«Ходити» Голубничий почав у сімнадцять років. Смішно вивертаючи стегна, розкручуючи в такт ходьби плечі – саме так він почав ходити по шосе десяток, другий, третій, п’ятий кілометрів. Чи бачили ви коли-небудь змагання зі спортивної ходьби? Якщо ні, то при нагоді обов’язково подивіться. Те, що на перших порах здається смішним, потім змусить вас пройнятися великою повагою. Уся складність полягає в тому, що, прагнучи прийти до фінішу багатокілометрової дистанції першим, спортсмен не має права переходити на біг. Уважні судді по всій трасі стежать за ходаками, і дискваліфікація невідворотно чекає порушника. Тут уже справді не розбіжишся. І що ж тут цікавого – іти пішки п’ятдесят кілометрів і в спеку і в холод? Але ж займаються люди цим спортом! І спитайте ви спортсмена: чи змінить він свій вид на якийсь інший? Так ось, Голубничий почав «ходити» в сімнадцять. Скільки він пройшов тисяч кілометрів відтоді, ніхто не підрахує. А ось скільки підібрав на цьому шляху медалей і титулів – це відомо достеменно. Жоден ходок світу і близько не підійшов до Голубничого по кількості нагород і звань.

Першу золоту Олімпійську нагороду Володимир Степанович здобув на іграх 1960 року в Римі, вигравши в австралійця Ноеля Фрімена лише 20 метрів на фініші. Перемога далася радянському спортсменові нелегко, стояла сильна спека, і лише завдяки грамотному розподілу витрат сил по ходу дистанції вдалося фінішувати першим. На наступних Олімпійських іграх у Токіо радянський спортсмен завоював бронзову нагороду. Причиною тому стала травма, отримана Володимиром на передолімпійських тренуваннях. На олімпійській дистанції від перенапруження український легкоатлет втратив свідомість і впав, однак не був дискваліфікований і дістався фінішу третім. Наступні ігри 1968 року в Мехіко спортсмен завершив тріумфально. Сталося це за драматичних обставин: перемогти Голубничому допоміг інший радянський скороход – Микола Смага, основним завданням якого було утримання високого темпу ходу на перших двох третинах дистанції. На біговій доріжці стадіону радянські спортсмени з’явилися першими, від фінішу їх відділяло 300 метрів. У цей момент відбулося несподіване: третім на стадіон вийшов мексиканських скороход Хосе Педрас, який, порушуючи правила і практично перейшовши на біг, почав різко скорочувати відставання. У результаті мексиканець зміг обійти Миколу Смагу і поступився Володимиру Голубничому лише 1,6 секунди.

Слід зазначити, що золота медаль, виграна Володимиром Голубничим, стала першою нагородою найвищого ґатунку на мексиканських іграх для збірної СРСР. На іграх XX Олімпіади в Мюнхені радянський скороход завоював срібло, і це при тому, що весь 1971 рік був пропущений спортсменом через травми. На Олімпійських іграх 1976 року спортсмен фінішує сьомим.

У спорті, як відомо, записується багато рекордів, крім, напевно, одного – рекорду спортивного довголіття. Та якби такий рекорд реєструвався, то, безперечно, ним би заволодів учасник п’яти Олімпійських ігор, викладач з українського міста Суми Володимир Голубничий. Навіть коли йому було вже за 40, він лишався одним із визнаних лідерів світової спортивної ходьби. Майже чверть століття в спорті – таке випадає не кожному. Що ж дозволило цьому чудовому спортсмену прожити в спорті таке довге життя? Про це він сказав так: «Спортивне довголіття прямо залежить від багатьох факторів, і, перш за все, від неухильного дотримання режиму. Я привчив себе лягати і вставати в строго визначений час, починати ранок з гімнастики, приймати їжу через рівні проміжки часу… Ще один важливий аспект у збереженні спортивного довголіття – вміння стійко долати не лише гіркі поразки, але й… перемоги. Є такий вислів: пройти вогонь, воду і мідні труби. Так от, мідні труби – складніше за все». Він не міг жити без боротьби, без виснажливих, пекучих, дощових, запилених, але завжди однаково довгих кілометрів, без вітру, який обпалює обличчя, без товаришів, без найскладніших і радісних останніх кілометрів, навіть метрів дистанції, де переймаєшся усвідомленням, що долаєш не лише багатокілометровий шлях, але й отримуєш перемогу над самим собою.

У 1979 р. Володимир Голубничий залишив великий спорт. У 1991 р. з новим світовим рекордом переміг на дистанції 5 км у  віковій групі 55-59 років на IX чемпіонаті світу серед ветеранів спорту в м. Турку (Фінляндія) і став володарем золотої медалі за командну перемогу на дистанції 20 км у цих же змаганнях.

Володимир Степанович є автором книг «Чотири олімпійські сходження» і «Чому люди так ходять?», “Легка атлетика від Володимира Голубничого”. Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, «За заслуги», «Знак Пошани», Міжнародного олімпійського комітету, медалями, Почесною грамотою Президії ВР УРСР.

У даний час Володимир Голубничий проживає в місті Суми, де й починав свій спортивний шлях, захопившись легкою атлетикою в перші роки після Другої світової війни. Щорічно восени в Сумах проводяться змагання зі спортивної ходьби – «Кубок імені Голубничого». Школу Голубничого, тренуючись у знаменитого майстра, пройшли сотні юнаків і дівчат, чимало з яких стали відомими. Серед них багаторазовий чемпіон України зі спортивної ходьби Анатолій Козлов.

У 1995 р. Володимиру Голубничому присвоєно звання «Почесний громадянин м. Суми».

У сквері Олімпійської Слави, що в районі вулиці Заливної, відкрито спортивну алею, присвячену сумським олімпійцям і серед них встановлено біг-борд Володимиру Голубничому.

Історія командира сумської «Альфи»

Я хочу, щоб ви пам’ятали не тільки мої справи, а й душу.

Олександр Аніщенко

Олександр Григорович Аніщенко – український спецпризначенець, полковник (посмертно) Служби безпеки України, заступник начальника відділу Центру спеціальних операцій «Альфа» УСБУ в Сумській області, учасник АТО, Герой України, почесний громадянин м. Суми.

Аніщенко Олександр Григорович народився в Сумах. Навчався у Сумській середній школі № 4. З 1987 по 1993 навчався у Сумському державному педагогічному інституті на факультеті фізичного виховання. Під час навчання працював у 4 школі вчителем фізичної культури.

З 1990 року по 1992 – працював у воєнізованій пожежній частині № 7 міста Суми. Військову службу у Службі безпеки України проходив з 1993 року. З 2008 року обіймав посаду заступника начальника відділу Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом і захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України в Управлінні Служби безпеки України в Сумській області.

У 2006 р. охороняв новообраного мера м. Суми Геннадія Мінаєва.

З 2008 р. обіймав посаду заступника начальника відділу Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом і захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України в Управлінні Служби безпеки України в Сумській області.

На момент загибелі обіймав посаду заступника начальника підрозділу спеціального призначення «Альфа», однак стало відомо, що документи про його призначення начальником сумської «Альфи» були майже готові.

5 травня 2014 року Олександр Аніщенко загинув під Слов’янськом Донецької області під час виконання бойового завдання. Близько 14:00 в селі Семенівка під час проведення спеціального заходу моторизована група потрапила у засідку. У ході бою, тривалістю більше години, під вогнем, маючи численні поранення, Аніщенко продовжував вести вогонь. Він намагався захистити поранених товаришів, прикривши їх від пострілу з гранатомета, внаслідок чого Олександр загинув від численних поранень.

7 травня 2014 р. офіцера поховали на Алеї Почесних громадян Центрального кладовища Сум.

На честь героя з початку нового навчального року перший курс в Національній академії СБУ названо ім’ям Олександра Аніщенка. 15 вересня 2014 року у загальноосвітній школі № 4 міста Суми відкрито меморіальну дошку полковнику СБУ Олександру Аніщенку.

2015 року Укрпошта випустила художній маркований конверт серії «Героям Слава!», присвячений Герою України полковнику Олександру Аніщенку. 2016 року в Сумах урочисто відкрили вулицю Олександра Аніщенка.

Посмертно був підвищений до звання полковника, 20 червня 2014 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. А 2 січня 2015 року Указом Президента України № 1/2015 за виняткову мужність, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі полковнику Аніщенку Олександру Григоровичу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордену «Золота Зірка».

2 вересня 2014 року за рішенням Сумської міської ради співробітнику Центру спеціальних операцій Служби безпеки України полковнику Олександру Аніщенку присвоєне звання Почесного громадянина міста Суми (посмертно).

Учні Сумської спеціалізованої школи №30 разом з творчим наставником Людмилою Говійною, створили унікальну легенду про Героя України, Почесного громадянина міста Суми – Олександра Григоровича Аніщенка. Перший екземпляр учні подарували мамі Олександра – Зінаїді Миколаївні, з якою вони багато спілкувалися, працюючи над виданням.

7 вересня 2019 року у театрі для дітей та юнацтва учні місцевої спеціалізованої школи «Унікум» та Сумська обласна ТРК «Відікон» презентували короткометражний фільм «Олександр – заступник Сумський», присвячений Герою України полковнику СБУ, почесному громадянину міста Суми Олександру Аніщенку.

Пам’ять про Героя України Олександра Григоровича Аніщенка завжди залишиться в наших серцях…

Три подвиги Олексія Береста

Довгі роки його ім’я лишалося в безвісті, подвиг його замовчувався. А він все життя прожив, як подвиг, і смерть зустрів – подвигом.

Олексій Берест народився в березні 1921 р. в с. Горяйстівка Охтирського району на Сумщині. Батьки мали шістнадцятеро дітей, сім’я була весела, хоч і бідна. Та весела вдача не врятувала – у 30-ті роки Голодомор забрав і батьків, і сімох братів та сестер. У 1937 р. Олексій закінчив курси трактористів і почав трудову діяльність в колгоспі. А в 1939 р. добровольцем пішов у Червону Армію – на фінську війну, де здійснив свій перший (із зафіксованих у документах) героїчний вчинок – врятував життя командира.

Другу світову війну зустрів уже досвідченим і мужнім бійцем зенітного батальйону, в якому його обрали своїм парторгом. У 1943 р. командування направило О. Береста до військово-політичного училища, по закінченні якого він пішов служити офіцером-політруком.

У ніч на 1 травня 1945, уродженець Сумщини, лейтенант Олексій Берест разом з М. Єгоровим і М. Кантарія встановили прапор Перемоги над рейхстагом. Всі троє були представлені командуванням до звання Герой Радянського Союзу, однак Берест був викреслений з нагородного списку і офіційною версією встановлення прапора Перемоги. За однією з версій це зробив особисто Г. Жуков, який недолюблював політпрацівників.

Ввечері 3 листопада 1970 р. Олексій Берест врятував п’ятирічну дівчинку з-під коліс поїзда, проте сам був збитий і о четвертій ранку 4 листопада, не приходячи до тями, 49-річний Олексій Берест помер у Ростові-на-Дону.

Нагороджений орденами Червоного Прапора (22.08.1946), Другої світової війни І ступеня (19.05.1945), Червоної Зірки (19.03.1945), медалями.

6 травня 2005 Президент України В. Ющенко присвоїв А. Бересту звання Герой України посмертно.

25 серпня 2005 року у місті Охтирка Сумської області йому встановлено пам’ятник. У червні 2009 року одна з вулиць міста Суми отримала ім’я Олексія Береста; 2 вересня 2009 року на одному з будинків цієї вулиці йому відкрито меморіальну дошку.

Дворазовий олімпійський чемпіон – важкоатлет Леонід Жаботинський

Леонід Іванович Жаботинський – заслужений майстер спорту, дворазовий олімпійський чемпіон (1964, 1968), дворазовий чемпіон світу і Європи, п’ятиразовий чемпіон СРСР. Прапороносець команди СРСР на відкритті Олімпійських ігор 1968 року і на закритті в 1964 й 1968 роках.

Нагороджений двома орденами Трудового Червоного Прапора (1965,1968). Почесний громадянин Запоріжжя. Автор книги «Сталь і серце». За спортивну кар’єру встановив 17 світових рекордів.

Леонід Жаботинський народився 28 січня 1938 року в родині коваля в селі Успенка, яке тепер входить до складу смт. Краснопілля Сумської області.

У 1941 році сім’я Жаботинських перебралася до Харкова, де й пережила німецьку окупацію 1941-1943 років. Спортом Леонід займався змалку. Серед однокласників він виділявся зростом, і тому вчитель фізкультури готував його в спортсмени. Л. Жаботинський не раз згадував добрим словом вчителя за те, що змалку допоміг засвоїти навички з різних видів спорту.

Любов до спорту Льоні прищеплював і батько, котрий сам був завзятим спортсменом-аматором. Він неодноразово говорив Леонідові: «Замість того щоб бовтатися без діла та по двору бігати, займався б краще спортом, ходив би на стадіон». Льоня послухав і пішов на легку атлетику – метання диска і штовхання ядра. Після восьмого класу він почав працювати на Харківському тракторному заводі й навчатися токарній справі. Майстер, у якого вчився Жаботинський, був громадським тренером з боксу, і Льоня, не кидаючи легкої атлетики, почав займатися також боксом.

Але по-справжньому Леоніда вабила штанга. Він часто приходив подивитися на тренування важкоатлетів і не втримався, записався і в третю секцію. Жаботинський міг би увійти до історії світового спорту як видатний легкоатлет. У 19 років він став майстром спорту зі штовхання ядра і бронзовим призером чемпіонату України, але на той час уже «захворів» важкою атлетикою.

По закінченні школи Леонід самостійно підготувався і вступив до Харківського педінституту (у 1957 р., закінчив у 1964 р.). І на чемпіонаті Харківської області виконав норматив майстра спорту.

Не чекаючи, доки йому вручать значок, він випросив його у свого тренера Михайла Світличного і носив із гордістю. Незабаром Леонід одружився і переїхав на батьківщину своєї дружини Раїси – в Запоріжжя.

На чемпіонаті України з важкої атлетики Леонід вперше виступив у 1957 році і посів третє місце (415 кг у сумі триборства).

У 1961 році на першості СРСР у Дніпропетровську за сумою триборства набрав 500 кг і став другим у важкій вазі.

У 1963 році Жаботинський встановив перший світовий рекорд (165 кг у ривку), став членом збірної СРСР і посів третє місце на чемпіонаті світу в Стокгольмі.

На Олімпіаду 1964 р. в Токіо Леонід Жаботинський їхав хоч і світовим рекордсменом, але другим номером збірної СРСР після тріумфатора Рима 1960 року Юрія Власова із завданням не віддати срібло досвідченому американцеві Норберту Шеманському. Про чемпіонство мова не йшла, тим паче що на тренуванні Жаботинський надірвав м’яз плеча.

Боротьбу Жаботинського і Власова на помості в Токіо, яка тривала майже сім годин, назвали найяскравішою сторінкою ХVІІІ Олімпіади. Л. Жаботинський в останній спробі підняв більшу вагу й переміг іменитого москвича Ю. Власова, ставши олімпійським чемпіоном. Наступного дня всі газети Токіо написали: «Хто не бачив поєдинок Власова і Жаботинського, той не бачив Олімпіади!»

Після Олімпіади-64 ще не раз звучав гімн на честь перемог Леоніда. Успіх повторився і на наступній Олімпіаді в Мехіко 1968 року. Тегеран і Берлін, Софія і Мехіко – пам’ятні етапи на шляху українського богатиря. У столицях Ірану і НДР він став чемпіоном світу, а в Софії на товариській зустрічі штангістів трьох країн 7 установив чотири світових рекорди, набравши в сумі триборства феноменальну для того часу вагу – 590 кг; у Мехіко виграв другу золоту олімпійську медаль.

Майже десять років поспіль шлях Жаботинського був безперервним сходженням угору, а протягом п’яти років він володів титулом найсильнішої людини на планеті. Йому залишався один крок до того, щоб стати першим у світі спортсменом, який набере в сумі триборства 600 кг.

Однак Чемпіонат світу у Варшаві 1969 року став переломним для Леоніда Жаботинського. Під час ривка спортсмен відчув сильний біль у спині й вимушений був відмовитися від подальшої боротьби. Тільки через рік лікарі виявили, що в районі поперекового відділу в Жаботинського утворився камінь. Видаляли камінь київські хірурги. Медикам довелося робити надріз 34 см у довжину і ламати ребра. Відновитися після такої операції надзвичайно складно, але Леонід Іванович зумів повернутися в спорт.

У його повернення вже ніхто не вірив, адже у важкій атлетиці таких прикладів взагалі не було. Тим більше, на той час Л. Жаботинському було за 35. Минуло вже майже чотири роки з того часу, коли він останній раз брав участь у великих змаганнях, і два з половиною – після операції.

І ось у 1973 р. в Чехословаччині Л. Жаботинський вийшов на поміст. Вболівальники тепло вітали повернення у великий спорт дворазового олімпійського чемпіона. Л. Жаботинський встановив новий рекорд СРСР у ривку 180,5 кг. Так відбулося друге народження спортсмена. А через кілька місяців на розіграші кубка СРСР у ривку він встановлює світовий рекорд – 183,5 кг. Два світових і один всесоюзний рекорди за півроку. І це в 36 років!

Інакше як спортивним подвигом це не назвеш. Великий спорт Леонід Жаботинський залишив у середині 1970-х років. Жаботинський отримав міжнародну категорію із суддівства. У 1975 році він переїхав до Москви, працював старшим офіцером спорткомітету Міністерства оборони СРСР, тренером збірної команди Збройних сил (це не випадково, адже він закінчив Одеське артилерійське училище імені Фрунзе). З 1987 до 1991 року служив військовим радником з питань спорту на Мадагаскарі, де 8 готував збірну цієї країни, яка добре виступила на Африканських іграх.

У 1991 році був звільнений у запас у званні полковника. працював проректором з виховної роботи і безпеки Московського інституту підприємництва і права. В 1994 р. одержав звання доцента, через рік став професором. Сьогодні він, уже пенсіонер, є почесним президентом Федерації важкої атлетики Росії, кандидатом педагогічних наук.

Але зв’язків із рідною Україною Леонід Жаботинський не втрачав ніколи: у Запоріжжі живуть його сини Руслан і Вілен, сюди він часто приїжджав і проводив багато часу. Щороку в Запоріжжі, почесним громадянином якого він є, проводяться турніри на приз Леоніда Жаботинського. Дворазовий олімпійський чемпіон заснував Фонд Жаботинського для організації в Запоріжжі, де він довго жив, міжнародного турніру важкоатлетів «Зірки Сили». А в 2010 році ім’я Жаботинського отримала спеціалізована дитячо-юнацька спортивна школа олімпійського резерву «Спартак».

За свою спортивну кар’єру Леонід Жаботинський встановив 17 світових рекордів.

У віці 77 років у Запоріжжі 14 січня 2016 року помер дворазовий олімпійський чемпіон з важкої атлетики Леонід Жаботинський.

Золоті весла Олександра Шапаренка

Олександр Максимович Шапаренко народився 16 лютого 1945 року у селищі Степанівка на Сумщині. 

Закінчив Київський інститут фізкультури. Упродовж 15 років — капітан збірної СРСР з веслування. Тривалий час  тренував веслувальників в Іспанії  й очолював там спортивну школу. Був тренером збірної України з веслування.

1972 року, коли Олександр виборов друге олімпійське «золото», у країні Султанат Оман вийшла друком поштова марка, присвячена  рекордам сумчанина. Такої честі не було удостоєно жодного спортсмена-веслувальника. Марка стала філателістичною рідкістю, її високо цінують на світовому ринку.

У нього були дійсно золоті вес­ла. За час своєї кар’єри сумчанин виграв півсотні медалей різного гатунку в тому числі – 2 золоті; одну срібну олімпійську відзна­ку.

Автор двох книг: «Золоте весло капітана», «Золоті весла».

Лауреат премії «DELEOS» асоціації АМІGOS DEL DEPORTE (Іспанія, 1994 рік) та премії «За найкращий спортивний доробок» Асоціації спортивних журналістів Іспанії у 1996 році.

У 2007 році нагороджений медаллю Міжнародної федерації з веслування на байдарках і каное при Міжнародному олімпійському комітеті міста Лозанно за видатні спортивні досягнення у 2007 році.

Олександр Шапаренко входить у десятку кращих спортсменів України ХХ століття.  Він – почесний громадянин Сум.

 Рецепти успіху від Олександра Шапаренка

Учіться працювати без утоми, не лінуйтеся думати, постійно шукати, вивчати те. що приносить успіхи у спорті іншим.

Не замикайтеся в собі, не тамуйте свої образи і проблеми. Розвивайте у собі гарне честолюбство. Не любов до спортивних почестей, слави, а невгамовне прагнення рухатися вгору до вершин майстерносгі.

Якщо прагнете досягти світових висот, треба готуватися до того, що це стане вашим основним заняттям.

Микола Терещенко. Історія доброчинності

Так, це було майже за Гоголем. І батько, Артемій Терещенко, чи­мось нагадував Тараса Бульбу. Як і той, був вихідцем із старови­нного козацького роду. Трудовий шлях починав у Глухові, останній столиці Лівобережної України.

На той час, коли троє синів пі­дросли, Артемій Якович Терещенко був уже заможною і шанованою всіма людиною. З тих, хто, як ка­жуть, власним горбом створював добробут, починаючи з ятки, у якій став торгувати свіжоспеченим хлі­бом. До нього йшли, бо хліб був найсмачнішим у всьому славно­му Глухові. Його шанували, бо зна­ли, яким міцним і надійним є його купецьке слово і яке він має добре, милосердне серце.

Коли сини Микола, Федір і Се­мен підросли, батько влаштував їм генеральні оглядини. «Чесно працювати і робити людям добро» – такими були його напутні сло­ва.

Серед синів не було гоголівського Андрія — ніхто з них не зра­див батьківської настанови. При­клад же у діловій, доброчинній ді­яльності показав старший син Ми­кола Терещенко. З дитинства ося­гав ази підприємництва. Батько вчив залізно тримати слово, порядності, змалечку виховував непе­ресічну працьовитість: порядна людина може чогось добитися в житті лише «своїм горбом». Батькова наука лягала у благодатний ґрунт — природа не обійшла ді­тей кмітливістю, розумом.

Микола ще юнаком взявся продовжувати батькову справу — торгівлю хлібом, тільки уже на іншому, більш високому рівні. Він умів укладати угоди за закупівлю зерна з місцевими поміщиками з вигодою для обох сторін, з ним ле­гко було мати справу, особливо, коли поміщики завважили, що мо­лодий купець жодного разу не по­рушив умов договорів навіть у дрібницях. І в знак особливого до­вір’я стали продавати йому зерно навіть у борг, під чесне купецьке слово. І жодного разу той їх не пі­двів.

Коли Миколі стало затісно в од­ній цій сфері, він спробував чу­макувати, і також успішно. Що й не дивно — і цей бізнес юнак по­вів, як і належить прагматичній людині. З Криму возив сіль (на волах, іншого транспорту не було), а туди хліб, який там був значно дорожчим. Але особливий діловий успіх очікував його з початком Кримської війни — він взявся по­стачати військам продовольство та обмундирування.

З 1861 року, зі скасування крі­посного права, настали інші часи. Умови господарювання на землі різко змінилися, напівсонні й не дуже кмітливі поміщики з дво­рянства, не звиклі добувати засо­би до існування особистою пра­цею, розгубилися, їхні господарс­тва одне за одним банкрутували. Микола Терещенко почав їх ску­повувати.

На той час припадає і зародже­ння в Російській імперії цукрової промисловості. Стали з’являтися свої, вітчизняні цукрозаводи. Во­ни потребували сировини — цу­крових буряків. І знову, тепер уже на новій хвилі, виграв молодий підприємець, зі щонайбільшою ко­мерційною користю використову­ючи скуплені у поміщиків землі. Незабаром він уже став власником цілої низки цукрозаводів.

Від батьків, особливо від мате­рі, син успадкував і добре серце. Накопичення багатства для нього не було самоціллю, і він уже в моло­дому віці прилучився до громадсь­кої, а відтак і благодійницької ді­яльності. Аби знизити захворюва­ність мешканців Глухова, Микола спільно з братом засновує велику лікарню, на утримання якої постій­но відраховує два відсотки своїх прибутків, а це були великі гроші. Ще більше, три відсотки, Терещенки перераховують на потреби заснова­ного ними ж притулку для малолі­тніх сиріт та інших знедолених. На пожертви Терещенків були побудовані: ремісниче училище, жіноча та чоловіча гімназії, педагогічний інститут (нині Глухівський національний педагогічний університет ім. Олександра Довженка), будинок 1-го банка.

 А невдовзі брати звели й гордість Глухова — Трьох-Анастасівську церкву в неовізантійському стилі. Настінний розпис на їхнє запроше­ння виконали визначні майстри, котрі розписували й Володимирський собор у Києві. У цілому ж Тере­щенки, батько й сини, пожертвува­ли своєму рідному місту понад пі­втора мільйона рублів — величе­зну, як на ті часи, суму. Деякі фахівці зазначають, що з родового маєтку в церкву був виритий підземний хід, щоб «цукровий магнат» щоранку міг ходити туди молитися.

Але й глухівчани прагнули належно віддячити благодійникам. Упродовж дванадцяти з лишком років Миколу Терещенка безмінно обирали головою міського самоврядування.

У 1875 році Микола Артемович оселився в Києві. Він жваво цікавився міськими справами і віддавав багато своїх сил і коштів на благоустрій Києва. Збудував лікарню для чорноробів, а також амбулаторії і лікарні  для Маріїїнського Червоного Хреста. Багато енергії і грошей вклав він у Маріїнський дитячий будинок, чоловічу гімназію, торговельну школу і жіночу гімназію на Подолі.

Але найбільша пам’ять про нього збереглася в першій Київській гімназії. Завдяки його старанням і коштам у гімназії була чудова церква з найкращим хором, бібліотека, лікарня, проводилося безкоштовне навчання для успішних учнів з бідних родин. За його участі створені Політехнічний інститут у Києві, Народний будинок і товариство грамотності.

Завдяки старанням цієї родини українська столиця досі має багаті зібрання картин та витворів мистецтва у чотирьох музеях: Національному художньому ім. Т. Г. Шевченко, Російському, західного і східного мистецтв.

До речі, три з цих музеїв займають будинки, які належали відомій родині, а четвертий споруджений на їх кошти. Крім цього, із найвідоміших споруд побудованих Терещенками – дитяча лікарня «Охматдит», будівля Театрального інституту ім. Карпенка-Карого і будівля медичної бібліотеки на вул. Толстого.

Крім численних пожертвувань Микола Терещенко фінансував будівництво Маріїнського дитячого притулку, нічліжки, безплатної лікарні, Києво-Печерської гімназії, торгових шкіл. Значною мірою установи утримувалися за його рахунок і членів родини. 150 тисяч карбованців Микола Терещенко пожертвував на будівництво Київського політехнічного інституту.

За своє життя Микола Артемович був нагороджений орденами Станіслава ІІІ і І ступенів, Святого Володимира ІІ і ІІ ступенів, Анни І ступеня й особливо почесним орденом Білого Орла – за велич духу.

Не дивно, що вдячні кияни на його честь в 1899 році назвали одну з вулиць Терещенківською. А жителі його рідного Глухова встановили пам’ятник на міській площі.

В одній зі своїх книг нащадок Миколи Терещенка – Федір написав «Ты получил, чтобы давать. Ты был ведом, чтобы вести…»

Які чудові слова! І наскільки рельєфно вони відбивають суть одного з найдивовижніших людей, яких породила наша земля і які вірно служили їй…

Леопольд Єгорович Кеніг

Бути німцем – значить робити справу заради неї самої.

Ріхард Вагнер

Мабуть, найбільш енергійною і заповзятливою нацією старої Європи XVIII – XIX ст. були німці. Незважаючи на тривалу відсутність власної держави, вони були з дитинства привчені до роботи і порядку. Саме ці дві якості німецького народу були кинуті на благодатний український ґрунт, яка дала сходи вітчизняного підприємництва, найбільш відомим представником якого є Леопольд Кеніг.

Петербузький німець, цукрозаводчик, купець першої гільдії, член імператорського Вільного економічного товариства. Придбав землі в Охтирському та Лебединському повітах Харківської губернії загальною площею близько 40 тис. десятин. Тоді ж став власником двох цукрових і одного рафінадного заводів в маєтку Тростянець. На початок XX ст. річний обіг заводів Кеніга становив 40 млн руб. Український особняк Кеніга розташувався в Шаровці, що неподалік Тростянця (нині – Богодухівсьюій район Харківщини).

Цукровий магнат залишив величезний слід в історії Тростянеччини.

Леопольда Кеніга називали «цукровим королем». До того ж і прізвище мав «королівське» (у перекладі з німецької «Кеніг» означає «король»). А між тим багатомільйонних статків він домігся своїми руками і власним розумом.

Корені Кеніги мали німецькі. Дід Леопольда Кеніга мав невеликого млина неподалік від міста Ерфурта, батько залишився сиротою у десятирічному віці і вимушений був самотужки шукати місце під сонцем. Знайшов його в Росії, переїхавши у 1812 р. до Петербурга. До сьомого поту працював хлібопекарем, поповнивши хлібопекарську громаду своїх співвітчизників. Розпочав свій бізнес у Росії з простого робітника у пекарні Георга Вебера. Коли одружився з донькою господаря пекарні Гертрудою, відкрив власну пекарню. Справи пішли вгору, однак пожежа 1837 р. знищила все майно батька майбутнього цукрозаводчика. Тому син Леопольд вимушений був влаштуватися на цукровий завод близького знайомого своєї родини, де пройшов усю школу цукроваріння. Через п’ять років він був уже першим радником у справах і помічником господаря. Власник заводу платив йому найвищу платню, лише б утримати Кеніга у себе.

Після смерті свого господаря Леопольд перейшов на великий завод відомого підприємця Прокопія Пономарьова та отримав там посаду головного майстра. У 1846 р. він одружився з Кароліною Пампель. Через два роки після одруження Кеніг позичив у родини Пампеля 27 тис. руб. на придбання цукрового заводу. За час його господарювання завод став виробляти майже вдвічі більше цукру, що дало можливість Кенігу вже через два роки повністю розрахуватися з боргами, а через три – вигідно продати своє підприємство. Далі Леопольд орендував завод з вдвічі більшим річним виробництвом. Тоді ж він заснував компанію «Л. Є. Кеніг».

У 70-х роках XIX ст. Леопольд Кеніг стає власником двох цукрових і одного pафінадного заводу в маєтку Тростянець Харківської губернії. Перший цукровий  завод, що знаходився на її території маєтку, належав Охтирсько-Тростянецькому акціонерному товариству, влаштованому князем Василем Голіциним, колишнім власником Тростянця. Значною частиною акцій товариства володів Кеніг, що придбав їх одночасно з купівлею маєтку. У 1881р. товариство було ліквідовано, і завод перейшов в одноосібне володіння. У цій самій місцевості також розташо­вані його паркетна фабрика, винокурний завод і фабрика з виробництва в’язального паперу. Кеніг отримав дозвіл губернатора на встановлення у своєму маєтку електрики і згодом збудував дизельну електростанцію. Через центр його маєтку проходила залізниця, тоді і виникла досі існуюча станція Смородине. У 1881 р. у маєтку з’явилася власна телефонна станція, а ще через три роки запрацювала нова лікарня. У 1888 р. у Тростянці було побудовано рафінадний завод фірмою «Вейхельт».

Як не прикро, з усіх цукрових заводів Леопольда Кеніга і сліду не залишилось, крім Тростянецького. Зате продовжують служити людям добротні споруди колишніх квартир службовців та лікарні у якості приват­них помешкань. Палац для дітей та юнацтва – це колишня бібліотека Кенігів. Майстерні використовувалися як приміщення цехів Тростянецького машинобудівного заводу. Окрасою міста є Вознесенський храм, споруджений на кошти спадкоємців Кеніга. Школа №1 теж постала не в останню чергу завдяки фінансовій підтримці родини петербурзьких німців. Також у приміщенні цукрового заводу розташувалася шоколадна фабрика «Україна».

Леопольд Кеніг помер, коли йому було 82 роки (1903). Його спадкоємцями лишилися п’ять синів: Карл, Леопольд, Олександр, Фрідріх та Юлій. 1 січня 1905 р. вони організували повне торгове товариство із назвою фірми «Л. Є. Кеніг-Спадкоємці», а з 1 січня 1913 р. одноособовим володарем фірми став молодший син – Юлій Леополь­дович Кеніг. Вся власність Кенігів була націоналізована комуністами у 1918 р. Родині вдалося емігрувати за кордон.

Про унікальні підприємницькі та організаторські здібності Леопольда Кеніга знали тоді і бізнесмени-початківці, і досвідчені підприємці. Чого варта лише одна його формула успішного підприємництва: «Кадри. Якість. Капі­тал!» Вона стала наріжним каменем зрілої підприємницької діяльності Кеніга, безпомилковою тактикою у повсякденній діяльності і, звичайно, секретом його приголомшливих успіхів.

Володимир Петрович Куц

 

(7 лютого1927-16 серпня 1975)

90 років від дня народження

Володимир Петрович Куц – видатний спортсмен, легкоатлет, заслужений майстер спорту, заслужений тренер, двократний олімпійський чемпіон (1956), чемпіон Європи (1954) і СРСР (1953- 1957). Світовий рекордсмен, нагороджений     орденом Леніна.

Народився у с. Олексине Тростянецького району. Батьки Володі працювали на цукровому заводі ім. Я.Г.Півненка в Тростянці. В Олексиному “, була тільки початкова школа, тому, починаючи з 5 класу, хлопцю довелося ходити в сусіднє село Білку. Як і всі пінські діти, Володя рано залучився до нелегкої сільської праці.

У лютому 1943 року (в 16 років) Володя разом з товаришем утік на фронт. Був там зв’язковим у штабі полку. Довелося з донесеннями пробиратися під кулями, ходити в атаки.

Вік свій Володя старанно приховував, але командир полку бачив, що зв’язків ще зовсім хлопчик і пожалів його. Невдовзі забезпечений харчами, грішми і документами Володя на попутках їхав на Урал її артилерійське училище. Але в Курську він потрапив під сильне бомбардування і втратив документи на провіант. Довелося добиратися додому, де його давно вважали загиблим. Працював в колгоспі, навесні і влітку 1944 р. робив на тракторі, а в жовтні його призвали в армію і направили до снайперської школи в Пирятін (Полтавська обл.). Все у Володі виходило гаразд, а ось крос на І км, що був обов’язковим для одержання значка •ГТО йому ніяк не давався. Він міг пробігти в кілька разів більше, але в часову норму не вкладався. Почав тренуватися і таки домігся свого.

Восени 1945 р. Володя став служити на Балтійському флоті артилеристом в гарнізоні на невеликому острові. Там фізпідготовці приділялася належна увага, він брав участь у проведенні кросів і мав успіх, його стали посилати на всі відповідальні змагання з бігу. Не маючи тренера, Володимир з кожним роком поліпшував свої результати. Лише навесні 1951 року Куцу пощастило зустрітися з відомим тренером Леонідом Хоменковим, який спеціально для нього склав план тренувань. Після цього ще в ряді змагань Куц показав хороші результати.

В 1953 році він завоював дві срібні медалі на IV фестивалі молоді в Бухаресті (Румунія), дві золоті – на першості країни і встановив всесоюзний рекорд під. кінець сезону. Ім’я його стає відомим.

В 1954 році спортсмен встановив світовий рекорд на чемпіонаті Європи в Берні (Швейцарія). Після чого стає одним з претендентів на XVI Олімпійські ігри, що мали відбутися в 1956 році в Мельбурні (Австралія).

Олімпійські ігри почалися 22 листопада 1956 року. Перший виступ Куца на Олімпіаді (забіг на 10 км) відбувся 23 листопада. В забігу брали участь14 спортсменів. Основними суперниками були двоє: Володимир Куц і англієць Гордон Пірі. Більшість спеціалістів прогнозували перемогу Пірі, котрий незадовго до Олімпіади на дистанції 5 км не тільки переміг Куца, а й відіграв у нього світовий рекорд.

Але на Олімпіаді Куц пробіг 10 км за рекордний час. Пірі прийшов тільки восьмим. Перемога на «десятці» обійшлася Куцові дорого і потрібен був час. щоб організм відновився, але 28 листопада Куц мав брати участь в наступному забігові (5км). Куц вирішив відмовитися, і команда його підтримала, але чиновник із Спорткомітету заявив: «Ти мусиш бігти, тому що це потрібно не тобі, а Батьківщині!». Окрім того, чиновник пообіцяв Куцу в разі перемоги генеральську пенсію.

І він не тільки взяв участь у забігові, а й вдруге став олімпійським чемпіоном, встановивши ще один олімпійський рекорд: Куц став героєм XVI-Ї Олімпіади. Це була вершина його спортивної кар’єри.

Майже рік він відновлював своє здоров’я. У лютому 1957 року лікарі прямо сказали: «Киньте біг, якщо думаєте жити». У жовтні в Римі Куц встановлює світовий рекорд у бігові на 5 тисяч метрів, побити який вдалося лише наступному поколінню стаєрів. Куца все частіше почало турбувати здоров’я.

І в 1959 році він завершує свої виступи, переключається на навчання, закінчує Ленінградський інститут фізкультури, стає тренером, підготував кількох видатних спортсменів.

У день смерті прославленого спортсмена – 16 серпня 1975 року в Ніцці (Франція) проходили великі міжнародні змагання, коли диктор повідомив глядачам, що в Москві у ПІЦІ 48 років помер олімпійський чемпіон Володимир Куц. Весь стадіон встав, щоб ушанувати пам’ять великого майстра.

Поховано Куца в Москві на Преображенському цвинтарі.

Ім’я видатного спортсмена не забуто. У Москві на її риторії ЦСКА встановлено бюст і пам’ятник Володимиру Куцу, його ім’ям названо футбольно-легкоатлетичний спортивний комплекс.

Не забутий В. Куц і на своїй батьківщині. На приміщенні Білківської школи, де він вчився, в 1983 р. встановлено меморіальну дошку, у Тростянці, на території місцевого стадіону, який носить ім’я В.Куца, – пам’ятник видатному бігуну (1985).

Щороку на Сумщині організовують легкоатлетичний крос пам’яті Володимира Куца.

ДМИТРО ІВАНОВИЧ СУХАНОВ: ПІДПРИЄМЕЦЬ І ДОБРОЧИНЕЦЬ

 

Дмитро Іванович Суханов (купець І гільдії, міський голова, почесний громадянин м.Суми) народився 10 жовтня 1825 в містечку Обояні на Курщині. До Сум Дмитро Суханов переїхав в 50-х роках XIX століття.

1 жовтня 1851 р. Дмитро Іванович одружився на дочці купця з міста Тім, Курської губернії – Марії Михайлівні Смирновій. Нажаль, власних дітей у подружжя не було, тому вони удочерили дівчинку Параску, а ще через кілька років усиновили свого племінника Миколу, який в майбутньому і продовжить справу свого батька.

Суханов був першим компаньйоном Івана Харитоненка, разом вони кілька років займалися торгівлею, але до середини 50-х рр. розділилися: Харитоненко зайнявся торгівлею цукром, а Дмитро Суханов залишив за собою бакалійну торгівлю. Не зважаючи на розподіл бізнесу компаньйони продовжували товаришувати довгі роки

Окрім іншого, купець-благодійник пожертвував 25 тис. рублів притулку ім. Харитоненка для видачі вихідної допомоги дівчатам, що закінчують виховання і 10 тис. рублів на користь Сумської міської богодільні. Також, саме за кошти Дмитра Суханова була упорядкована міська пожежна частина, розташована на розі Петропавлівської і Думської вулиць (нині провулок Академічний). Аж до 1980-х років цей будинок, був акцентований пожежною каланчею (каланча – висока спостережна башта на будинку пожежної команди) і пристосований для потреб Міської думи та Окружного суду. На його місці в 2002 році був зведений Головний корпус Української академії банківської справи.

У 1860 р. міська влада на чолі з Сухановим профінансували відкриття сумської публічної бібліотеки. Варто сказати, що право відвідувати заклад отримали усі жителі Сумського повіту без виключення.

Дмитро Іванович раніше за Харитоненка відкрив названий Парафіївським притулок для сиріт, який існував до 1907 року. Після смерті доброчинця притулком опікувався його племінник Микола.

Доброчинність його не була показною, хоча для нашого міста він зробив дуже багато.

У 1869 році в Сумах на ці кошти І. Г. Харитоненко збудував Павлівський цукрорафінадний завод (названий в честь єдиного сина Павла). А Дмитро Іванович Суханов, на схилі літ; на свій кошт збудував прекрасну споруду в центрі міста — Спасо-Преображенський собор. Близько десяти років, з 1882 по 1892 рік, велось будівництво цього храму. Особливо вражали тодішніх сумчаи скульптури апостолів на дзвіниці та на верхньому периметрі собору.

На жаль, Д. І. Суханов не дожив до того дня, коли споруду було завершено. Він помер у грудні 1890 року. Храм добудував, згідно із заповітом Дмитра Івановича, його племінник – Микола Олексійович Суханов. Освятили новго архітектурного красеня у листопаді 1892 року.

Спасо-Преображенський собор має примітну особливість: у ньому не два, а три вівтарі, причому третій названо на честь святого Димитрія Солунського, покровителя Дмитра Суханова.

У середині минулого століття Суханов придбав маєток Кондратьєва в Низах, де згодом побудував цукровий завод. Тут теж коштом Суханова виросла лікарня для робітників, у якій заснували своєрідний страховий фонд. Завдяки цьому тут мали право лікуватися не лише робітники, а й їхні родини.

Та вдячні прихожани зберегли на віки добру пам’ять і висловили глибоку шану Дмитру Суханову. Зліва, при вході до храму, понині зберігаються слова цієї подяки. А на центральному цвинтарі Сум, поруч із церквою святих апостолів Петра і Павла, на місці поховання Д. І. Суханова, стоїть відлита в бронзі велична фігура Христа. Нижче,

на камені, дата народження і смерті Дмитра Івановича. І надпис: «Вічна йому пам’ять».

А неподалік, на місці поховання племінника — Миколи Олексійовича Суханова, теж відлита в бронзі на весь зріст, фігура біблейського Христа з підлітками. Скульптури вражають своєю виразністю та художньою завершеністю.

Вдячні земляки також пам’ятають про добрі справи Суханових для нашого рідного міста. У Спасо-Преображенському соборі Сум, на стіні церковного притвору монтована пам’ятна мармурова дошка: «Храм цей відновлений в 1892 р. на кошти потомственого почесного громадянина комерції радника і кавалера Димитрія Івановича Суханова. Вдячне міське товариство. 23 березня 1895 р.».

Герасим Кондратьєв

З портрета засновника Сум а на нас дивиться нестарий ще козак в одязі слобідського полковника. Народився він близько 1613 року у містечкові Ставище, в родині козака Кіндрата. Саме Герасим був отаманом переселенців, що прийшли до Псла в 1652 році. Спершу осадчим, а потім полковником Герасим Кондратьєв керував Сумами і прилеглими до них землями майже піввіку. Його заслуги в становленні нашого міста важко переоцінити.

Десятки фундаментальних будов були зведені на його кошти. Він опікувався шкільництвом, релігійними закладами, культурою. Вникав у господарські питання краю. А ще був мужнім воїном – водив свій полк у десятки походів, умілим дипломатом, умів берегти честь і гідність своїх земляків, дбав про їхні національні традиції. Гордився Герасим Кондратьєв і своїми дітьми. Троє з них загинули в боях ще за життя батька. Перший син Іван був смертельно поранений в Чигиринській битві з турками в 1678 році. Другий син Григорій загинув у бою з татарами в 1683 році. Четвертий син Роман був поранений біля Перекопу в час кримського походу і помер у 1700 році. Пережив батька лише третій син Андрій і то лише на 7 років, теж загинув у бою. Сам Герасим Кондратьєв помер в 1701 році, похований в родинному склепі в підмурівках Воскресенської церкви, але могила не збереглася. 13 грудня 2002 року було встановлено меморіальну дошку з написом, що Воскресенська церква є храмом-усипальницею родини Кондратьєвих.