до 85-річчя українського поета-шістдесятника, педагога Анатолія Семенюти
Люди, чуєте? Дивіться,
як вирує сонця повінь!..
День стрічаючи,по вінця
я тим сонцем повний,
повний!
Анатолій Семенюта народився 19 лютого 1937 року в селі Битиця, недалеко від Сум, в родині освітян Миколи Семеновича і Поліни Марківни. У 1949 році родина переїжджає у с. Велика Чернеччина, куди батька призначили директором середньої школи. Цю школу закінчив і Анатолій, отримавши золоту медаль за успіхи у навчанні.
Перед ним відкривалась широка дорога у найпрестижніші вузи країни. Всі чекали, що Анатолій обере собі фах інженера, лікаря, зрештою, авіатора, бо про небо він мріяв з дитинства. Даремно. Юнак взяв та й подався на філологічний факультет Сумського державного педагогічного інституту і швидше для того, щоб поглибити свої літературні знання і продовжити свою роботу над поетичним словом. На той час він вже друкував свої вірші в обласній та районній пресі, які вигідно вирізнялися
з-поміж творів інших початкуючих авторів.
В інституті Анатолій вельми легко став загальним улюбленцем і лідером серед творчої молоді, об’єднаної в літературну студію.
Викладав учням російську мову та літературу і водночас вчив німецькій. Його учні згадують дуже тепло про Анатолія Миколайовича. Кажуть, що слухали його дуже уважно, він ніколи не говорив голосно, навіть тихенько, і якщо десь був якийсь непорядок у класі, то він лише легенько постукував олівчиком по столу. А ночами сидів над віршами. Його твори почали з’являтися на шпальтах столичних видань, зокрема, в журналах “Україна”, “Зміна”, “Хлібороб України”, “Прапор” і “Перець”; в газетах “Молодь України”, “Літературна Україна” тощо. Від нього чекали поетичних збірок, на що він лише усміхався: “Все попереду”. А попереду…
Після закінчення інституту 1959 року та служби в армії Семенюта повертається до свого села та починає працювати у рідній школі (зараз у школі музейна кімната).
Анатолій Семенюта був однією з найколоритніших фігур в літературному житті Сумщини 50-60 років ХХ ст. Він не підозрював, що КДБ стежив за ним під час навчання в Сумському педінституті, після служби в армії. КДБ не забуло про талановитого юнака і пильно стежило за кожним його твором. За твердженням його товариша Павла Скорика, молодий поет взяв на себе ношу “стерегти Україну”. Це зовсім не збігалося з тодішньою ідеологією. У 1965 році поему Анатолія Миколайовича “Українська рапсодія”, окрім районної газети “Вперед” (де головним редактором був Геннадій Петров), жодне видавництво чи журнал не ризикнули надрукувати, хоча і не заперечували її художньої значимості.
Того ж таки 1965 року Анатолія Семенюту заарештували. На суді прокурор просив 3 роки позбавлення волі, зрештою дали 8 місяців. Як і кожний самобутній поет, він любив свою Батьківщину – Україну, любив щиро і віддано, відчуваючи її болі і рани, її минуле і сучасне…
Після арешту Анатолію Миколайовичу просто не дозволили працювати в школі довгий час. «Тривалий час колишній вчитель працював у колгоспі просто візником, фуражиром, листоношею працював у саду» – розповіла завідувач музею Анатолія Семенюти Вікторія Безпала. Згодом (за допомогою Геннадія Петрова) він вчителював у Миколаївці, а потім його знову звільнили…
Поет часто приїздив до Сум, де заходив у редакції газет, зустрічався з друзями – Юрієм Цариком, Віктором Баранкіним, Геннадієм Петровим. На квартирі Царика засиджувалися допізна, інколи залишався на ночівлю. Тут і утворився своєрідний осередок свободи мислення й незалежної творчості, національної гідності та інтелектуального спротиву тоталітарній ідеології.
В одному з останніх своїх творів, за рік до смерті, поет, ніби відчуваючи, пише:
Відчувши край одвічності,
я по собі залишу небагато.
Я жив у борг, і що там не кажіть,
Усе, що взяв, я мушу вам віддати.
Поезія Семенюти – відбиток часу, в якому він жив. Його вірші, щирі, як сповідь, і сьогодні з нами. За життя в Анатолія Миколайовича не вийшло жодного збірника творів, лише через 26 років по його смерті, у 2005 році, побачила світ книга із символічною назвою – “Борг”, яку видав його друг і поет Павло Скорик. У 2012 році вийшла збірка поезій Анатолія Семенюти “Сонцем повний”, рукопис якої був підготовлений поетом ще у 1964 році. У ній вперше повністю в авторській редакції, зі збереженням стилю і мови поета, взята з тих “зошитів”, в які Анатолій Семенюта записував їх своїм дрібним каліграфічним почерком, подана його лірика 50-60 років ХХ століття. До збірки також увійшли малознані сучасниками вірші і поеми Анатолія Миколайовича та світлини з сімейних альбомів родини Семенют.
Його смерть була раптовою. В лютому 1978 року поета не стало.
(за матеріалами письменника, члена національної спілки
журналістів України Юрія Царика «Сонцелюб між днями лютого»)
Рідний край вивчай та знай 